neznanijbrat

Як Ви оцінюєте гетьманування Петра Сагайдачного?

29 Jan 07 16:05:16 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Петра Сагайдачного?

Біографія.
Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, перший з черги великих козацьких вождів і політиків, виводив свій рід з дрібної шляхти Попелів-Конашевичів в Перемищині. Освіту здобув в Острожській академії, військову карієру почав на Запоріжжу. З низовим козацтвом ходив походами на татар, турків, у Волощину та Ливонію, вславився при здобуттю Кафи. Особиста сміливість і лицарськість, як теж стратегічний талант і політичний хист, винесли його на чоло козаччини в 1616— 17 рр. тобто в пору, коли польська влада почала наново думати про приборкання козаків, як зростаючої загрози для її закордонної політики й для самої Польщі. Ціла низка сеймових ухвал і цілий ряд комісій, що мали за завдання оформити козаччину як служебну силу, розщибалася навзаводи, щоби якнебудь розвязати «козацьке питання».
Характеристика Сагайдачного
Співучасник хотинської кампанії, батько пізнішого польського короля — Яків Собєський, оцінив Сагайдачного словами: «Цей Петро Конашевич, настільки піднявся над своїм простим походженням способом життя, своїм бистрим розумом, видатною зрілістю думок, надзвичайною дотепністю; в словах і ділах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений до найвизначніших людей в Польщі. Це була людина великого духа, що шукала небезпеки, легковажила життя, в бою була перша, при відвороті остання, жива й діяльна».
Автор «Історії Русів» назвав Сагайдачного «виборним українським князем або гетьманом». О. Єфименко бачила в ньому «доброго знавця військового мистецтва й розумного дипльомата, але перш за все завжди — людину, що глибоко й цілком була перенята любовю до ріднього краю». М. Грушевський бачить у ньому «видатного політика, що свідомо йшов до свої мети — запевнення свойому народові відповідного місця в польській державі, що відновленням поваги й скріпленням організації української церкви, вкрив себе безсмертною славою в очах українського громадянства».
Гетьманування.
Житомирська комісія
Саме 1614 р. коли Сагайдачний грав уже помітну ролю в крузі козацької старшини, зібралася така комісія в Житомирі. Належали до неї такі польсько-українські магнати й впливові політики, як гетьман Станислав Жолкевський, Януш Острожський, Януш Заславський та Олександер Калиновський. Вона запропонувала козакам, щоби вони, не виходючи поза територію Запоріжжя, несли там службу пограничної, протитатарської охорони, за ціну 10000 золотих, 700 штук сукна річного «жолду» і певної внутрішньої самоуправи. Старшину козакам мав назначувати коронний гетьман. Решта козаків, що проживала по городах, позбувалася своєї самоуправи й мала слухати старостів і панів-землевласників, що на їх землях вони жили. Одні й другі козаки не повинні були поповнювати своїх кадр ніякими «своєвільцями», тобто втікачами зпід панщизняного ярма. Взагалі комісія утворила з козацтва напів-вільну, військову верству, підпорядковану інтересам польської, внутрішньої й закордонної політики. Козаки, хоч і не захоплені ухвалами комісії, погодилися на них. Найціннішою для них була не так державна плата, як самоуправа, що з неї вони навчилися користати дуже широко. Колиж польська влада, не вивязувалася з своїх грошевих зобовязань супроти козаків, вони зрозуміли, що їм нема чого оглядатися на владу й треба «промишляти» походами на татар і турків. Для цього вони зорганізувалися, для цього існували й ніякі заборони та комісії не могли проти того нічого вдіяти.
Весною 1616 р. зорганізував Сагайдачний перший з своїх походів на турків. Розгромивши їх при Дніпровому гирлі, Сагайдачний здобув і спалив Кафу та визволив сотні невільників, готових для транспорту на невільницькі ринки турецького світу. Світла перемога й визволення бранців зразу здобули Сагайдачному славу й ореолю народнього героя. Підхопила це й утривалила навіки українська, народня пісня.
Осінню, тогож таки 1616 р. вдарили козаки на Трапезунт, а здобувши його, на Босфор. Не помогла сильна турецька фльота. Козаки розбили її, потопили та попалили безліч турецьких галєр.
Козацькі походи на море, не залишилися без наслідків для Польщі. Туреччина загрозила Польщі війною, якщо вона не вгамує козаків. Злякалася погрози польська влада й кинула проти козаків коронного гетьмана Жолкевського, що мав уже за собою перемогу над Наливайком. Сагайдачний, не бажаючи даремної витрати сил і кровопроливу, пішов на уступки. Він погодився обмежити скількість козаків, виключаючи з них «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмістрів, різників та кравців», тобто міщанське живло та не вдаватися в боротьбу з степовими й південними сусідами Польщі. Зате Польща обіцяла правильно виплачувати річну плату й залишити козакам вільний вибір старшини.
Підчиняючись, формально, впливам польської влади, фактично козаччина поширювала свою автономію й не обмежувала дальшого росту. Як одна так і друга сторона не налягала дуже на букву умови, бо обі розуміли її тимчасовість, тай те, що робилася вона не з власної ініціативи, а постороннього, турецького домагання. Полякам були козаки невигідні, але потрібні й це облегчувало політику Сагайдачного.
Коли в 1618 р. польський королевич Володислав пішов добувати собі московського престолу й застряг під самою Москвою, одинока, надія на рятунок була ще в козаках. І справді, Сагайдачний, зібравши біля 20000 козацького війська, пішов величавим, переможним райдом крізь цілу Московщину. Піддалися йому — Путивль і сусідні міста, а тільки польсько-московське перемиря спасло Москву від козацької інвазії.
Козацька допомога здобула Польщі Смоленщину й Сіверщину, а козакам... славу й невдячність тих, що потребували, а разом з тим лякалися козаків.
Дня 17 жовтня 1619 р. на річці Раставиці біля Паволочі, склав польський коронний гетьман Жолкевський умову з Сагайдачним і козацькою старшиною про обмеження козацького реєстру з 10.600 до 3000, про припинення козаками походів на Чорне Море й обмеження свободи вибору козацької старшини, до королівської волі.
Нова умова не принесла користи Польщі й не дуже пошкодила козакам. Легалізована частина козаків, з Сагайдачним на чолі, поспішилася використати козацько-польську умову для внутрішньої консолідації й вжити козаччину для підтримки українського культурно-національного відродження в межах Польщі, решта, тобто нелєгалізована частина козаків вернула на Січ, щоби тут далі розбудовувати козацьку «вольницю» й підготовляти прихід Хмельницького. Позірно розєднана козаччина, не створила двох непримиримих таборів. Навпаки — городове, позірно «статечне» й льояльне козацтво не визбувалося ідеалів низової «голоти», а одні й другі, шанували Сагайдачного, як уосіблення розважної, але рішучої, державно-творчої політики. Покищо її гаслом стає постійна боротьба за права «віри й нації руської». Започаткувала її стара вкраїнська аристократія, підтримало міщанство, а тепер прийшло в допомогу міщанству — козацтво. На грані XVI—XVII ст. утворюється в життю українського народу ситуація, де «головою» громадянства стає духовенство, його «рукою» дрібна шляхта й міщанство а «щитом» — козаччина. Обєднання тих сил одною думкою і вірою в остаточну перемогу, доводить до світлого відродження України в добу Хмельниччини.
Не зразу вдалося Сагайдачному опанувати козацьку стихію. Більшість козацтва, що згідно з новою «реєстрацією» опинилася поза скобками військової організації, хоч і не підіймала явного бунту, хвилювалася й ждала нагоди, щоби якнебудь висловити недовіря розважній і вирахуваній (по сучасному «опортуністичній») політиці Сагайдачного.
Така нагода трапилася в 1620 р. Коли Сагайдачний, пішов походом на Перекоп, козаки «виписчики», тобто ті, що їх не втягнуто в реєстр, скинули Сагайдачного з гетьманства й обрали на його місце Якова Бородавку. Сагайдачного залишено на становищі полковника. Але ця подія не мала великого впливу на дальшу карієру Сагайдачного. Його зоря не погасла, навпаки, небаром блиснула новим сяйвом.
Цецорський погром
Розбурхана козацькими походами на Чорне Море й польським втручанням у молдаво-волоські справи Туреччина, пішла війною на Польщу. Іскандер-паша, з великою турецькою армією станув літом 1620 р. на польському пограниччу. Проти нього вирушив старий уже гетьман Жолкевський. В Молдавії, недалеко Яс, на т. зв. Цецорських полях прийшло до рішаючої битви. Жолкевський, окружений переважаючими турецькими силами, був переможений а сам наложив головою. Разом з ним поляг чигиринський підстароста Михайло Хмельницький — батько Богдана, що борючись при боці батька, попав у неволю, разом з польним гетьманом, помічником Жолкевського Конецпольським. Перед турками станула отвором дорога в Польщу... Вслід за непереможним Іскандер-пашею готовився тепер до підбою «Лехістану» сам султан Осман. Тривога впала на Польщу. Варшавський сойм забув нараз всі непорозуміння з козаками й вирішив притягти їх о війни. Не бачив іншого виходу король. Усталено, що козаків має бути 20.000 з 100.000 золотих річної плати. Серед козаків почалася агітація за протитурецьким походом, польський уряд почав переговори з козацькою старшиною. Палкіша частина козаків не витримала, вона виплила на Чорне Море, попустошила околиці Царгороду й викликала такий переполох серед турецької фльоти, що вона зважилася виступити проти козаків щойно при їхньому повороті до дому. Туркам вдалося тоді захопити кілька козацьких чайок й полонити кількадесять козаків, що їх відтак замучено, в очах розлюченого султана.
Не вспіла ще козацька депутація вернути з переговорів у Варшаві, як і решта козаків вимашерувала в протитурецький похід, на допомогу польській армії.
Перемога під Хотином
На прикінці серпня 1621 р. стануло 35.000 польського війська під проводом гетьмана Хоткевича й королевича Володислава під Хотином І на Поділлі. На нього сунула 150-тисячна маса добірного турецького війська.
Становище було безвиглядне. Всі ждали на прихід козаків, як на спасення.
Прийшло козаків у двоє стільки, як ухвалив варшавський сойм, бо 41.500 з 22 гарматами. Під проводом гетьмана Бородавки переправились через Дністер біля Сороки та кинулися пустошити Молдавію. Конашевич, що їздив на переговори до Варшави, прибув до польського табору, Тут зустрівся з делєгатом від козаків Михайлом Дорошенком, що приїхав по інструкції. Провід польської армії благав на милий біг, щоби козаки, як мога найскорше получилися з польськими силами. Конашевич виїхав з польського табору до козацької армії. По дорозі трапилася йому пригода. Турки напали на невеликий його відділ; в бою з ними Конашевич був тяжко ранений в руку й ледви продерся до козаків під Могилевом.
Козаки зустріли Конашевича з великою радістю. Невдоволені з нездарного Бородавки, вони скинули його з гетьманства й вибрали гетьманом Конашевича. За Конашевичем була слава щасливих боїв на Молдаво-Волощині й під Москвою, успішні переговори з поляками й звязки з королевичем Володиславом. Бородавку обвинувачували в непотрібному розпорошуванні козацьких сил: його арештували, судили й покарали смертю. Скінчивши з Бородавкою, козаки рушили з Конашевичем під Хотин.
Турки вдарили зразу на козаків. Два дні під ряд штурмували безуспішно козацький табор, на третій перейшли козаки до протинаступу». Наступ був переведений з справді козацькою бравурою. Турецькі ряди захиталися. Козаки захопили артилєрію й вірвалися в турецький табор. Турки боронилися, як могли й по кривавій боротьбі вибили козаків з табору, але втрати їх були величезні. На побоєвищі лягло безліч турецьких трупів. Один паша й багато турецької старшини опинилося в козацькому полоні. Султан, що був певний перемоги, бісився.
По кількадневній передишці, турки пішли до нового наступу, їм на допомогу наспіли татари, що відрізали польсько-козацькій армії звязок з Камянцем. Але перемогти козаків і витиснути їх з позиції, туркам не вдалося. Втративши цвіт армії в безуспішних наступах, вони запропонували переговори. Козаки були теж виснажені, полякам не усміхаялася дальша кампанія й дня 8 жовтня прийшло під Хотином до перемиря. Ситі добичі й слави верталися козаки зпід Хотина. Вирятувавші польську армію з смертельної небезпеки, козаки попробували використати свою позицію. Вони вислали до короля депутацію з домаганням затвердження козацьких вольностей і привілеїв, виплати «жолду», що його ухвалив варшавський сойм і особливої нагороди за хотинську перемогу.
Домагання козаків, що числилися з польською дразливістю в таких справах, були, в порівнанні з козацькою заслугою в хотинській «потребі», більше, як скромні. Але король Жигмонт був переконаний, що козаки сповнивши свій «обовязок» можуть відійти з нічим. Він сказав козацькій депутації, що своє рішення перекаже спеціяльною комісією, а тимчасом звелів комісії звести козацтво до стану з 1619 р, обмежуючи його скількість до 2—4 тисяч. Щож до справ переслідування православної церкви, то король заявив, що як дотепер «не було українській церкві кривди, так і далі не буде»...
Для Сагайдачного був Хотин останньою з перемог. Ранений в руку, він поїхав з побоєвища до Києва, хорував тут й помер 10 квітня 1622 р. Поховали гетьмана в брацькій церкві на Подолі. Над могилою греміли козацькі гармати й лунали похвальні оди «на жалісний погреб» героя зпід Москви й Хотина, що їх склав ректор братської школи Касіян Сакович.

Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

04 Mar 07 21:15:42 GMT

Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

Бій за Вознесенськ

Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.
Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.
Два дні перед тим запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3 – 5 штук (як казали, “для себе”), але й ті були вистріляні напередодні... Шкодують козаки за набоями, спостерігаючи, як невпинно наближаються червоні курсанти.
Бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч пару патронів до кулемета. Він учора вистріляв усі. “Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її...”
Чути його слізне благання:
– Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів, – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!
Заступник Петра Дяченка поручник Броже (латиш за національністю) наважився атакувати двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися.
Під час атаки було тяжко поранено козака третьої сотні на прізвище (здається) Бандура. Куля засіла в черепі над лобом. А він, “співак, сміхун”, був улюбленцем полку. Із жалю за ним у козацьких душах буревієм заклекотала “нестямна жага відплати”.
Про втрату повідомили Петра Дяченка... З допомогою двох козаків командир злазить із воза – і каже подати коня... Козаки підсаджують його в сідло... “Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, – за ним”, – розповідав дев’ятнадцятилітній учасник бою Лавро Кемпе.
У цей час наш гармаш останніми двома набоями підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Запорожці скористались цим миттєво. Червоні курсанти не стямились як шуліки з чорними прапорцями на списах влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків.
Почалося криваве весілля...
Червоні вмирали із вояцьким завзяттям. Напевно, добрі були з них командири. Та воєнна наука для них скінчилася. Останню лекцію їм прочитали Чорні запорожці. Свідком кривавої січі став степ, укритий, “наче снопами, відділом школи червоних командирів”. Ніхто з двох із половиною сотень курсантів не лишився живим.
Після бою юний, схожий на дівчину, Нестор, наймолодший із братів Галайденків, оббризканий кров’ю, витирав шматою шаблю.
– Скільки голів поклав? – запитав хтось із побратимів.
– А хто його знає?.. – скромно усміхнувшись, відповів юнак. – Рахував до 18 – а далі надокучило!..
Цією одчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів. Після бою козаки поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати. “Відтоді він... поєднується у моїй уяві з кошовим (Іваном) Сірком”, – писав запорожець Лавро Кемпе.
Хіба дивуватися, що такого командира всі не просто любили, а готові були покласти голови за нього...

Слово генерала і козака

Чорні запорожці були елітною частиною української армії. Більше звитяг, ніж цей полк, не мав, напевно, жодний кінний підрозділ Армії УНР. Про це й писав командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко: “Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – зазначав він, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців; про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.
Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш – ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із загальним колоритом борців, що тільки покинули бойовище.
Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.
Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.
А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... – писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому йому наслідувало.
Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.
Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...”

“Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу”

Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916 року).
Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.
17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала як пісня:

Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.
“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного вояка Петра Дяченка.
У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.
Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. полтавця призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. – курінним...
22 січня в Кременчуці почався новий акт української трагедії: за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська діяча.
Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї...
Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося і звернення командирів полків Запорозької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.
Він та інші старшини-запорожці мали намір зв’язатися з Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров “і прийшов кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка “мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.
Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, “що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим”. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”.
27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.
“Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “Чорних”.
Петро Самутин писав, що до підлеглих Петро Дяченко “був аж занадто вимогливим”... Хто зна, занадто чи ні... Як би там не було, але коли командири сотень не могли дати собі раду з якимось шибайголовою, то саме Петро Дяченко брав того собі в ординарці. В нього всі галабурдники одразу ставали шовкові, пізнавали на собі отаманову нагайку, а хто й батьківську кулю. В бою такі урвиголови “були не заступлені, а в спокійний час треба було твердої руки”, казав Дяченко...

1919 рік завершився листопадовою катастрофою. Петлюра, кинувши напризволяще вмираюче військо, “виїхав на переговори” до Польщі.
Капітан корабля, що тоне, так ніколи не вчинить. Не вчинили би так і Петро Дяченко, і Петро Болбочан, бо разом із козаками були єдиним цілим. Петлюра ж вирішив, що йому можна. І цю втечу прем’єр Мазепа дипломатично назвав переговорами...
Дяченко ж думав не про переговори, які більше нагадували інтернування Головного отамана, а прагнув бою. Чорношличники та інші козацькі частини, які не мали наміру тікати чи демобілізовуватися, пішли у Зимовий похід відстоювати честь української зброї. Хоч і Головний отаман звільнив їх від присяги і віддав наказ нищити цю зброю.

Зимовий похід

Недобитки війська очолив Михайло Омелянович-Павленко. Саме він покликав у похід тих, хто не змирився, – назустріч козацько-селянським загонам, які розпалювали багаття повстань у запіллі Добровольчої армії.
6 грудня 1919 року, повернувшись із наради, яка ухвалила рішення продовжувати боротьбу, Петро Дяченко наказав збірку полку.
Чорношличники вишикувались на великому майдані у Новій Чорториї. “Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни в струнких рядах, а за ними – тяжкі кулемети, гармати і табір, – згадував Петро Дяченко. – Повільною ходою об’їхав я сотні. Все молоді, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них... Здавалося, що у кожного на лиці записана вся трагедія його батьківщини. Але не видно було в них апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються”.
Об’їхавши сотні, командир став перед фронтом полку. Мертву тишу порушував лише брязкіт вудил коней.
– Козаки, хвилево переміг нас ворог, – мовив сотник Дяченко. – Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля ворога. Хто не бажає йти на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде вперед!
Лави стояли мов із каменю. Жоден козак не поворухнувся. Несподівано “громоподібне “Слава!” затрясло повітрям! Втомлені і почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав вогонь завзяття. Козаки мов відродились”.
Почали збиратися в дорогу. Полк на той час нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів “Максим”, 9 легких кулеметів “Люїс”, одну гармату. Разом 417 козаків і старшин.
6 грудня 1919 року з району Любар – Чортория – Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Йшли по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом. У галичан, яких зустріли неподалік залізничного шляху Козятин – Калинівка, “випозичили” коней і фураж. Пообіцявши повернути, як ті покинуть денікінців.
11 грудня підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили, інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, рушили на Самгородок...
17 грудня відпочивали в Юрківцях. Від селян отримали відомості, що через Ставище вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців. Петро Дяченко вирішив наполохати москалів. Наказавши виділити з сотень по 15 козаків на кращих конях, повів їх на Ставище. Інших лишив відпочивати.
У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно. Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику.
На нещастя в атаці було забито одного з найкращих козаків – бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю”.
Серед трофеїв – три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових.
Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись, чия влада у містечку, водій натиснув на газ.
Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня англо-дончачка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож відстань між ним і автомобілем швидко зменшувалася. Сотник вже намірився вистріляти у машину весь магазин свого браунінга. Та у кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку, Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом. “На скору руку перев’язали якоюсь шматою, (бо) бандажів в Українській Армії не було”.
А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній завойовник Києва” Микола Бредов...
Тим часом Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони не знали навіть, як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:
– Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт...
У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня Чорних наскочила на ворожий роз’їзд, атакувала його, змусивши до втечі.
Вивчаючи документи зарубаного офіцера, козаки довідалися, що він – Дяченко. Козаки знали, що старший брат їхнього отамана і його батько відходили разом із денікінцями, і були певні, що сталося нещастя.
– Мабуть, вашого брата зарубали, – сказав винувато козак і передав командирові папери забитого.
Не відразу розгорнув папери Петро. Нарешті, вже в дорозі, наважився.
Ні, цей Дяченко виявився з Умані... З полегшенням зітхнув отаман...
Шлях на Богопіль являв страшну картину. “Безліч возів із поламаними колесами, з розтрощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися в далечінь. Майже на кожному кроці лежали задубілі трупи коней. Цілий шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками... Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни”.
Таким побачив шлях відступу “доблєсной Добровольчєской арміі” Петро Дяченко...
Починаючи від 10 січня українська армія фактично припинила боротьбу з денікінцями, які вже не являли собою жодної сили, а котились у поспіху до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти вивезуть їх з “українського пекла”.
Увечері 1 лютого полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. “З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми й красуні Титарівни вставали в пам’яті”, – оповідав Петро Дяченко.
2 лютого він оголосив днем спочинку. Козаки, вільні від служби, кинулися на весілля. Скрізь лунали спів і музика. “Вбрання на селянах – виключно староукраїнське”, – зауважив сотник Дяченко.
З жалем залишали наступного дня козаки це гостинне село.
Далі були Деренківці та Дробівка. “Селяни цих сіл озброєні, – свідчив Петро Дяченко. – Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Дробівки стояли дві гармати. Між собою пов’язані телефоном. Усе це велось під прапором “Самостійної України”. Полк щиро вітали і запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей...”
8 лютого полк “увігнався в Смілу”. Червоні майже не боронилися, вважаючи цей наскок “прикрим непорозумінням”. Кацапчуки під шаблями Чорних розгублено голосили:
– Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...
– Якраз вас і потребуємо, – відповідали дотепні козаки.
Останнє, що чули в своєму житті кацапчуки, це свист шабель...
Потім чорношличники допомогли мазепинцям здобути станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура фронту. “Здобич була настільки велика, що не вистачало рук брати...”
13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх.
Ось і засніжена рівнина, в яку перетворився закутий у кригу Дніпро.
За ним синіло Лівобережжя.
– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.
“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.
Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Можна уявити радість козаків-полтавців – вони поверталися на рідну Полтавщину, та ще й зі зброєю в руках!
З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Завдання було захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина. Сніг, мов гострі голки, забивав всім очі та вуха... О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.
3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже рушили до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Та червоні поставили жорсткий опір.
Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.
Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не бажав... Протримавши половину міста до вечора, запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги. По дорозі порубали комуністичний відділ.
Наслідком рейду на Золотоношу було те, що близько сотні душ ворогів України відлетіли у пекло. Чорношличники теж мали втрати – чотирьох забитих і трьох поранених.
Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, евакуювався до Полтави. А Чорні тим часом отримали наказ повертатися на правий берег Дніпра.
Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковникові Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб “нахилити їх до повороту на Правобережжя”.
Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів... Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”
Навіки залишали свою малу батьківщину і запорожці.
Дніпро перебрели 18 лютого. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, котрих покинули в селах під опікою добрих людей...
19 лютого рушили на Холодний Яр. “Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? – писав Петро Дяченко. – Дух преславної, хоч (і) сумної минувшини України витав над цим густим, непрохідним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велися тільки про минуле. Імена Залізняка, Ґонти лунали в повітрі...”
20 лютого рано-вранці при вимарші з холодноярського села Грушківки зламалась вісь єдиної гармати Чорних. Направити не було жодної можливості. Як не тяжко було, та довелося кидати її. “Більшість гарматників зі слізьми на очах прощалися з нею, мов з улюбленою дівчиною. Дійсно, вона біля року з самих Святеньких хуторів вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком поділяли їхню втрату...”
У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську. Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір. 60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.
4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія. Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в р. Богові...”
5 березня козацтво вже було в Гайвороні.
Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.
Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника.
У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.
Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”. Решта лишилася в червоному таборі.
Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку, яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись. У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”, третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати, бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд, який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався і поїхав наздоганяти свій полк...
17 березня заночували у Богополі. Петро Дяченко зазначав, що місцеві селяни були “незадоволені жидівським населенням, яке приймає широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала (їх) від погрому”…
Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли шаблі Чорних запорожців...
А 6 травня в районі Ямполя роз’їзд чорношличників зустрівся з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. Таким чином з’єдналися “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).
Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Василь Совенко.
Похід завершився на високій ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Нагородили і Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його, командира найкращого полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка), підвищили до звання полковника Армії УНР.

“Ворог стріляє, та Бог кулі носить”

І знову чорношличники поринули у бої за звільнення Батьківщини. Про один із них (під Бурштином влітку 1920 року) розповів запорожець Лавро Кемпе...
Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів ар’єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Бухали й ворожі гармати.
Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз, повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Кінь легко перестрибував рови. Але не всі верхівці завиграшки брали перешкоди. За полковником встигало небагато козаків.
А москалі вже зовсім поруч. Тікаючи, вони не забували відстрілюватися. Отаман чорношличників – уже недалеко закуреної стрічки шляху. І раптом він падає з коня... Декілька козаків (серед них і Лавро Кемпе) доскочили до полковника... “Один із козаків, здається Варвянський, – згадував Лавро, – чи Микита Кириєвський, соловейко полку з профілем Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить коня... Нас, козаків, може, з вісім; спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, – я веду за поводи вільних коней спішених козаків...”
Хотіли сховати пораненого полковника від куль за пагорбком. Але несподівано з гуком – на який метр-два від самої середини групи – впало вороже стрільно... Лавро, ведучи коней за поводи, йшов трохи позаду...
Курява і дим закрили групу з командиром. “Моїх коней і мене обсипало грудками землі, – згадував Лавро. – Серце тьохнуло... думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать... Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира...”
Незважаючи на тяжке поранення (розтрощення кістки стегна), Петро Дяченко посміхається й каже ворогові:
– А дулю!..
“Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро Дяченко”.
На цьому криваві пригоди не скінчилися.
Пораненого командира принесли до крайньої хати і поклали під грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при командирові, покликав товаришів допомогти перенести Дяченка в тінь від дерева, бо йому сонце б’є в очі. По колу стовбура, на якісь півметра, пораненого пересунули в тінь і відійшли до хати. Раптом повітря пронизало завивання ворожої гранати. “І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає. Граната не вибухнула...” Вона зарилась у ґрунт в яких півметра від голови Петра Дяченка, обсипавши його землею і трісками. Граната впала практично в тому місці, де попередньо лежала голова полковника... Всі кинулись до нього.
– Бачите, хлопці, – сказав з усміхом він, – ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

У Польщі

Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку, бо без своїх козаків “дослівно не міг жити” (вислів П. Самутина)…
1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих. Часу даремно не гаяв – влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам же працював як звичайний робітник...
Згадав нарешті Дяченко й про особисте життя. В Польщі у нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.
Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади “Сувалки” (1.11.1934 – 30.9.1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21.10.1932 – 1.11.1934).
1936 року командир кавалерійської бригади “Сувалки” полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку: “Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям”.
Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.
Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського...

Знову в бій за Україну

25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця.
Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї відставки.
– Це ніяке не військо, – сказав Дяченко про “Поліську Січ”, – і він (Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром. Бульба думав, що я буду йому вишколювати це “військо”, а багато з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити мене до м. Рівного.
У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.
Роман Петренко (псевдо “Омелько”) писав: “Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранати)... Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити... (підпільно) радистів. Це був великий ризик, бо він твердо знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть. Одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу”.
Від березня 1944 року Петро Дяченко (“Квітка”) бере участь в організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні того ж року Дяченко стає заступником Українського легіону самооборони, шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин... Є свідчення, що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів – АК і Батальйонів хлопських...
30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. Але хоробре серце жадало нових боїв за Україну... У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська, звісно, у складі Вермахту.
Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду “Вільна Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Красної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.
28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: “Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну”.
У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду “Вільна Україна” до складу танкового корпусу “Герман Герінг” групи армій “Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.
Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” полонила 300 бійців Красної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці, 50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й вирішило результат бою на користь української бригади.
Того ж дня генерал-лейтенант Вермахту Вільгельм Шмальц, командир парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем двох Залізних хрестів – Армії УНР за Зимовий похід і Вермахту за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано у спеціальному повідомленні.
Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже безчинствувала Красна армія. Менше третини вояків бригади “Вільна Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили москалі.
А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-“Богун”), ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950 років.
А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям...
25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять – на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Вісім армій! Дві світові війни. Дві національно-визвольні епопеї…
За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...
І ось його війна закінчилася. Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля Петра Дяченка вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся...

Після Другої світової

Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні.
Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.
1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників у 1919 – 1920 роках. “Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі”, – писав командир Чорних запорожців...
1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року.
Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

“Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою”

Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 р. у Філадельфії, що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).
“Славної пам’яті генерал П. Дяченко належав до тих “Новітніх Запорожців”, що завжди шукали часу і місця, де могли вони бити ворогів України, – писав у некролозі генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – У пам’яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..”
В останню дорогу лицаря Залізного хреста провели митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії прощав друга генерал-полковник Павло Шандрук. Навесні 1919 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим.
Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку Чорних запорожців, у той час вже генерал-хорунжий Володимир Герасименко. Промовляли і генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій Валійський та інші вояки. Серед них і Валентин Сім’янців, відомий український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом він зробив прекрасне погруддя свого командира, зобразивши його в козацькій шапці зі шликом...
12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося урочисте посвячення цього пам’ятника. Багато зійшлося козаків у цей день на могилі визначного сина України. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди.
Показуючи на пам’ятник, владика Мстислав сказав, що громада може багато зробити, “коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю”. “Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще невиконаний обов’язок перед славною пам’яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев’яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх...” – писав Валентин Сім’янців.
Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро, сержант американського летунства, учасник війни у В’єтнамі, запросили присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, до слова сказати, племінник Головного отамана Армії УНР, розвинув думку про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль”...

Праця Олени Дяченко

Дружина Петра Дяченка Олена дбайливо впорядкувала мемуарну спадщину свого чоловіка. У журналі “Вісті комбатанта” (ч. 3 за 1967 р.) вона опублікувала список праць, що зберігалися в родині. З цієї публікації можна довідатися, що Петро Дяченко написав такі праці:
“Організація протипанцерної бригади” (зі схемами);
“Кінний полк Чорних Запорожців” (рукопис – 74 с. машинопису; рукопис – 97 с. машинопису);
“Протипанцерна бригада “Вільна Україна” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);
“Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);
“Кінна сотня” (шкільний малий зошит, написаний рукою);
“Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана” (зошит із числом 2);
“Кінний полк” (зошит із числом 3);
“Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади” (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем);
“Дяченко Петро, полковник Української Армії” (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою);
“Зимовий похід” (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР) та інші статті, які тут не наводжу.
Крім рукописів, були також: течка з персональними документами, течка з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, І. Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Ґонти (очевидно, Івана Лютого-Лютенка), підстаршин та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім’янціва та інші.
Пані Олена Дяченко зверталася до всіх, хто має листи від Петра Дяченка, скласти їх до загального архіву, який після остаточного впорядкування буде переданий до відповідної установи. Що казати! Гідне поваги і наслідування ставлення до спадщини українського старшини!

“Такими вони були!”

І ще... Автор загалом змістовного дослідження про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно позитивно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зворушливо зазначає дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”. Добродій Руккас оцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.
Дивне, як на мене, мислення демонструє київський історик, ще раз підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.
Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги” Петра Дяченка в 1930-х роках у час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку та розділили її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Галичини, Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює “неоднозначно” (бо ж ця формація також воювала проти поляків, як і бригада Петра Дяченка)?
То на чиєму ж тоді боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Невже очима її сусідів?
Як би не було, вже нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: “Воля України або смерть!”
І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Хворий на тиф командир за допомогою козаків із великим зусиллям сідає на коня, і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підносить руку, і, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів...
А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!
Таке не забувається...
Але ж ми забули...
Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

04 Mar 07 21:13:22 GMT

Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

В Армії Української Народної Республіки та в повстанських загонах відбувало службу багато кубанців, деякі з них досягли досить високих становищ. Зокрема, Віктор Павленко та Кость Смовський дослужилися до звання генерала-хорунжого Армії УНР. Федір Уваров увійшов в історію Визвольних змагань як військовий отаман Холодного Яру. Його державним ідеалом була незалежна Україна разом із Кубанню. За цю ідею він боровся, за цю ідею він і загинув...

В українську історію кубанець Уваров увірвався на своєму коні навесні 1919 року під час повстання, яке 7 травня своїм Універсалом проголосив в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв.
"Народе український! Народе змучений!.. - говорилося в Універсалі. - Тобі насильницьки нав'язують комуну, чрезвичайку й комісарів із Московської "обжорки"... Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!.. Борітеся - поборете!.." - такі були головні заклики Універсалу Головного отамана Херсонщини і Таврії. А гаслами повстання стали: "Геть ЧК!" і "Вся влада Радам, але не партіям".
Повстання Григор'єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів було звільнено Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станцію Бобринську, Долгинцеве, Новомиргород... За наказом отамана Григор'єва у визволених містах скликались з'їзди Рад, які своїми рішеннями утверджували нову владу.
Успіхи отамана були вражаючими: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За якийсь тиждень-півтора, окрім вже названих міст, повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Олександрію, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Хирівку, Корсунь, Знам'янку, Помічну, П'ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні, а можливо, тисячі інших містечок і сіл.
Комісар 2-ї совєтської армії Вишневецький зазначав, що населення ставиться зі співчуттям до Григор'єва: "Селяни забезпечували Григор'єва продовольством і добровільно приносили йому тисячі пудів хліба, - писав комісар. - Бажаючих вступити в лави війська Григор'єва було стільки, що у нього не вистачало зброї. Села зустрічали (червоні) загони рушничним і кулеметним вогнем... Головний лозунг Григор'єва - геть ЧК - зустрічає відгук... по всій території України. Красна Армія... безперечно приєднується до цього гасла".
Дійсно, багато червоних частин переходило на бік Григор'єва...
У повстанні відіграв значну роль і григор'євський командир, колишній осавул Кубанського війська Федір Уваров. Його частина визволила від більшовицької влади кілька міст і станцій... Відділ колишнього штабс-ротмістра царської армії Федора Уварова нараховував до тисячі чоловік. До нього горнулися козаки, адже кубанець був надзвичайно відважний і розумний командир.
8 травня 1919 р. він видав відозву до червоноармійців і селян, в якій пояснював свої політичні настрої. Він стверджував, що разом з отаманом Григор'євим є противником комуни, але, писав Уваров, вони не йшли і не йдуть проти радянської влади. "Все, що вам говорять комуністи... про отаманів партизанських загонів - брехня, яку поширюють зі злими намірами... Отаман Григор'єв - не "Пан Гетьман", його помічники - не "Гетьманські міністри", а люди, які щиро люблять свій народ і бажають тільки хорошого людського незалежного життя... Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди, нехай своєю країною управляє сам народ через виборних, чесних громадян, яким дорога батьківщина і спокій народу. Ось чого хочуть григо'євські загони".
Відділ особливого призначення кубанця Уварова посувався залізницею Знам'янка - Цвіткове. Зайнявши Бобринську (тепер станція ім. Тараса Шевченка), він розпочав наступ у напрямку Черкас, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня, спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Повітове місто боронили 1-й і 2-й совєтські полки і 1-й комуністичний батальйон.
Близько 200 шабель добірної кінноти Уварова, обійшовши глибоким маневром червоних, несподівано увірвалися до Черкас.
У місті піднялася страшна паніка...
З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон кинувся тікати до лісу. Та не добіг - уварівська кіннота вирубала його майже вщент. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж було розбито. А 2-й совєтський полк, сформований із насильно мобілізованих українських селян, частково розбігся, а частково приєднався до повстанців.
Захопивши місто, отаман Уваров утримував його близько тижня. "За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення, - згадував начальник кулеметної чоти повстанського загону Сергій Полікша. - Відділ збільшився до півтори тисячі чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах".
За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів намагались наступати на Черкаси з-за Дніпра, але їхні атаки відбивали. З уварівців особливою відвагою відзначилася група моряків-чорноморців, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці стали відходити в напрямку Бобринської, моряки залишилися стримувати ворога на мосту. Всі вони загинули...
Діставшись бронепотягом до станції Білозір'я, Уваров довідався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувавши гармати. Взявши на підводи кулемети, отаман повів відділ у напрямку Чигирина. По дорозі їх наздогнав невеликий кінний Смілянський повстанський загін під командою сотника Ліхарева. Цей загін, як окрему сотню, було прилучено до кінноти Уварова.
До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугурів, що за Тясмином. Захопивши стрімкою атакою кінноти міст, почали наступ. В місті в той час стояв червоний Чигиринський полк під командою Свирида Коцура. Не очікуючи небезпеки, коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.
В Чигирині відділ Уварова стояв два тижні. Населення міста, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до повстанців прихильно. І не дивно - адже в Чигирині запанував зразковий порядок. До слова сказати, за наказом Уварова було розстріляно двох повстанців, яких піймали під час грабунку.
Відділ Уварова мав вигляд регулярної частини, козаки роводились дисципліновано. Цікава деталь: всі кулеметники загону були одягнуті в німецькі сталеві шоломи. Вечорами в Чигирині грав духовий оркестр повстанців, сформований із добровольців-студентів черкаської гімназії.
Коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уваров вирішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру.
Перейшли з Чигирина до містечка Медведівки. "Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись із місцевою повстанською владою, - згадував учасник подій Сергій Полікша. - В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом (Василем) Чучупакою. Спочатку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати іншого старшим".
Постійний відділ Василя Чучупака був менший: близько 400 козаків, але він та його брати мали величезний авторитет серед місцевого населення, "яке майже все було озброєне і добре зорганізоване". Тож для Василя Чучупака не складало проблем у будь-який момент різко збільшити чисельність полку гайдамаків Холодного Яру. Та він мав лише чин прапорщика, а Уваров був штабс-ротмістром царської армії.
Нарешті знайшли компроміс: Федір Уваров як старший за чином став військовим отаманом Холодного Яру - йому підпорядкувався й постійний холодноярський загін, а Василь Чучупак залишився отаманом місцевості з правом вирішального голосу "в справах боротьби". На нього покладалася і мобілізація місцевого населення - в разі потреби.
"Ідейного розходження між обома отаманами не було, - свідчив Сергій Полікша, - бо Чучупак боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українські, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню".
Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодному Яру. Для полегшення постачання частину козаків було розташовано в близьких селах - Мельниках та Медведівці. Дві сотні піхоти і кулеметна чота Сергія Полікши розмістилися в Головківці.
"Мушу зазначити, - писав пізніше він, - що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, - найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати".

Незабаром відділ Уварова взяв участь у боях за села Стару і Нову Осоту. Після впертих боїв червоних відігнали до Олександрівки, де вони сховались під прикриття бронепотягів. У цьому бою загинув заступник отамана Уварова. На жаль, прізвище його не збереглося. Відомо лише, що він був галичанином.
На нараді штабу, в якій взяли участь представники уряду УНР, вирішили, що Уваров зі своїм відділом спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили Холодний Яр, і піде на з'єднання з отаманом Юрком Тютюнником, а Василь Чучупак залишиться боронити місцевість.
З Уваровим виступило близько двохсот кінних і чотириста піших козаків. Треба було перейти контрольовану більшовиками залізницю. Тому на другий день удосвіта відділ розпочав наступ на станцію Райгород.
Сили червоних виявилися більшими, ніж можна було сподіватися, до того ж 5-й і 6-й совєтські полки зайняли вигідну позицію вздовж залізничного тору. Їх прикривали гарматним вогнем два панцирних потяги.
Бій почався на світанку і тягнувся до дванадцятої години дня. Перемога стала схилятись на бік повстанців. Уваров, який безпосередньо керував боєм, на чолі кінноти заатакував на правому крилі панцирники. Побоюючись, що кіннота зірве позаду них колію, бронепотяги почали утікати, а повстанська кіннота, несподівано з'явившись ззаду ворожої піхоти, наробила страшенної паніки.
В цей час піхота Уварова наблизилася до станції. Здавалось, перемога буде за нами. Та з боку Бобринської несподівано з'явилося три сотні червоної кінноти... Вони й вирішили болю бою: ворожі панцирники, побачивши, що ситуація змінилась, перейшли знову в наступ.
Відділ кубанця виявився розірваним: піхота і кіннота опинились по різні боки залізниці. Сильний вогонь панцирників не дав можливості кінному відділові Уварова повернутись, щоб допомогти своїй піхоті.
Отак повстанська кіннота вирвалась з оточення, а піші частини, вистрілявши набої, змушені були скласти зброю...
Розстрілявши кільканадцять повстанців, напевно старшин, червоні решту полонених завантажили у вагони і відправили до Києва. Серед полонених виявився і командир кулеметної чоти повстанців Сергій Полікша.
Вже в Києві, перебуваючи в таборі, він чув, що боротьба в Холодному Яру продовжується і "що Уваров знову оперує там зі своїм загоном". Втікши з полону і потрапивши на рідну Черкащину, Полікша довідався, що Уваров надзвичайно сміливим наскоком, з однією тільки кіннотою, ще раз зайняв Черкаси. Чув він, що невдовзі після визволення Черкас кубанець загинув у бою проти більшовиків у районі Знам'янки.
А ось селянин із с. Худоліївки Чигиринського повіту Данило Удовицький, 1912 року народження, стверджував, що Уваров загинув у с. Раківці за таких обставин: отаман із кількома партизанами приїхав у це село поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем їхнього загону Калеником Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.На жаль, інших джерел про Федора Уварова віднайти досі не вдалося. Тим ціннішими виглядають спогади Сергія Полікши, який зберіг для наступних поколінь пам'ять про відчайдушного кубанського осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, який став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.

Джерела

Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - Київ, 1993.
Полікша С. Кубанець Уварів - отаман Холодного Яру в 1919 році. - Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 5.
З відозви штабу бойового загону особливого призначення отамана Уварова, травень 1919 р. - Героїзм і трагедія Холодного Яру. - Київ: Незборима нація, 1996. - С. 56, 57.

Як Ви оцінюєте гетьманування Івана Мазепи?

08 Feb 07 16:17:18 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Івана Мазепи?

Біографія.
Новий гетьман Іван Колединський, з придомком Мазепа, походив з дрібної, православної шляхти в Білоцерківщині. Батько його Степан був білоцерківським отаманом і власником села Мазепинець, мати — Мокієвська з роду, повдовівши, постриглася в черниці. Черницею була теж його одинока сестра, що покинула свого чоловіка Войнаровського через його велику прихильність до католицтва. Сестрінок Мазепи Андрій Войнаровський ховався на його дворі, сестрінка Марта теж була черницею.
Дата народження Мазепи непевна. Хитається поміж 1629 і 1632 роком. Нема теж певних відомостей про його початкову й вищу освіту. Одні впевняють, що Мазепа студіював у київській академії, другі, що в єзуїтській колегії у Варшаві, інші оповідають про його науку за кордоном. Певним є всеж таки те, що в 1649-1652 рр. Мазепа був на королівському дворі, де набрав двірської оглади й пройнявся аристократичним духом, що відзначав його все життя. Зразу, як королівський паж, відтак як урядовець чи старшина для особливих доручень. Мазепа приймав участь у королівських місіях до гетьмана Виговського, Юрася Хмельниченка й Тетері. В 1663 р., підчас походу короля Яна Казимира на Україну, Мазепа покинув королівську службу й осів на Білоцерківщині. Колиж йому навкучило життя загороднрго шляхтича-гречкосія, вступив на службу до гетьмана Дорошенка. Зразу, як сотник прибічної гвардії, відтак як генеральний осаул, а там і писар. В 1674 р. їздив з місією Дорошенка на Крим, але попався в руки, прихильних Самійловичеві, запоріжців. Висланий до Самійловича, здобув собі його довіря й прихильність, а почавши службу в нього як незамітний «гетьманський дворянин», вже в 1682 р. став генеральним осаулом та учасником найважніших місій та дипломатичних заходів гетьмана.
В упадку Самійловича Мазепа, мабуть, не відіграв більшої ролі. До старшини, що подала донос на гетьмана не належав, але зумів скористати з нагоди. Освіта, дипльоматичний хист і оборотність приєднали йому старшину, гроші повернули на його бік всесильного Голіцина.
Гетьманування.
Вибір Івана Мазепи
Три дні по арешті Самійловича, в тому самому таборі над Коломаком обрано новим гетьманом генерального осаула Івана Мазепу. До виборів допущено не більше, як 2.000 козаків, але передтим, на раді старшин з Голіцином, усе згори уложено й затверджено так, що сам вибір був тільки формальністю.
Усім старшинам, що приймали участь у змові проти Самійловича, підвищено на тій раді військові ступні, забезпечено вибір Мазепи, як теж усталено нові «статті» залежности від Москви. За ціну військових достоїнств і маєтностей, гетьман і старшина зобовязалися затіснити звязок з Москвою аж до мішаних, українсько-московських вінчань включно. Крім Києва, мали засісти московські воєводи в Чернигові, Переяславі, Ніжині й Острі; реєстрового війська мало бути 30.000. Осідком гетьмана назначено Батурин, а для його «охорони» відкомандувано полк московських стрільців. Гетьман не смів переміняти генеральних старшин без згоди Москви, так само, як не смів входити в безпосередні дипльоматичні звязки з іншими державами... Велитенське майно Самійловича поділено поміж царський і гетьманський скарб, по половині.
Вибір генерального осаула Івана Колединського-Мазепи на гетьмана, пройшов серед особливих умов. Перепер його, підкуплений Мазепою, князь Голіцин, а замісць святочних сальв і віватів супроводив його бунт козаків проти старшин. Вістка про арешт Самійловича була іскрою, що впала на запальний грунт невдоволення рядового козацтва старшиною. Тому першим ділом нового гетьмана було придушити полумя бунту — силою, реформами та обіцянками. Бунт придушили, але причин невдоволення не усунули. Мазепа не вмів чи не хотів здобути собі щирого послуху й популярности в масах, а це остаточно пімстилося.
Боротьба з Кримом
Невдачний похід Голіцина на Крим, не знеохотив Москви до дальшої боротьби. Навпаки, вона рішила до неї основне підготовитися й для цього доручила Мазепі збудувати цілий ланцюг «городків» на степовому пограниччю України. Запорожці занепокоїлися будовою тих пограничних фортець, що хоч були звернені проти татар, рівночасно загрожували низовій «вольниці». Мазепа пробував їх зацитькати грішми й запевненнями, але не приєднав собі запоріжського довіря.
Весною 1689 р. рушила нова, поверх стотисячна, московська армія на Крим. Командував нею Голіцин, до нього приєднався й Мазепа з військом. Навчені досвідом, москалі вийшли в похід ранньою весною й у травні станули під Перекопом, але далі не пішли. В червні почався відворот з широко закроєного походу, що зійшов на коштовну, гучну, але безуспішну демонстрацію. Очевидно, безуспішність походу не перешкодила Голіцинові вдавати з себе великого переможця й героя. Царівна Софія, що правила Московщиною в імені своїх нелітніх братів Івана і Петра, й без того була закохана в свому фавориті. Поїхав по лаври до Москви й сам Мазепа. В товаристві генеральної старшини, полковників і 300 осіб почоту, вїхав Мазепа в Москву, як справжній суверен. Не попсувала настрою й палатна революція, в якій молодий царевич Петро позбувся опіки своєї сестри Софії, постриг регентку в черниці, а сам ухопив скиптр самодержавця в руки. Згинув на шафоті приклонник Софії, боярин Шакловитий, пішов на заслання Голіцин, але Мазепі, що його Голіцин вивів у гетьмани, не впав і волосок з голови. Навпаки, коротка розмова з Петром здобула Мазепі прихильність і довіря царя, що їх, аж до полтавського бою, не захитало ніщо й ніхто. Мазепа був незрівняним мистцем у зєднуванні собі людей.
Правда, маючи за собою царську ласку й безмірне довіря, Мазепа не вмів прихилити до себе симпатій народніх мас. Вихований в аристократичній атмосфері королівського двора, всю свою силу спер на козацькій старшині, що з свого боку ставала чимраз дошкульніша для народу. Монопольні податки й мита, так звані «оранди», зловживання старшин та урядовців, бешкети й насильства наємних, гетьманських військ та московських залог, при цілій зграї особистих ворогів і зависників, утруднювали життя гетьманові, вязали йому руки й підривали в корінні навіть найкращі його почини.
А коли в тих виїмково важких умовах, Мазепа зумів всеж вдержатися на поверхні, то завдячував це свойому виїмковому талантові, знанню людей і розумінню обставин. Де можна — силою, де треба — ласкою, а то й підступом та інтригою, лагодив чи приборкував ворогів, усував перепони й реалізував свої особисті заміри й політичні пляни. Виховання й живі зразки сусідніх держав, як теж прикрі досвіди застосування широкого демократизму в устрою, повели його по лінії аристократизму й монархизму. Майбутнє України бачив Мазепа в сильній владі упривілейованої, старшинської верхівки з гетьманом, як наслідним монархом на чолі. Працюючи безупинно над культурно-економічним піднесенням краю, він бачив у тому єдину запоруку тривкости державного устрою й добробуту. Для цього він будував величаві церкви й манастирі, для цього підтримував шкільництво, поширював освіту в масах, опікувався торгівлею й промислом, для цього став найбільшим меценатом-опікуном мистецтва, якого затямила історія Гетьманщини. Вже сучасники порівнювали його під тим оглядом до Володимира Великого, а слідів його культурної діяльности не вспіла затерти навіть московська нагінка на його імя і память, що розшаліла на Україні після полтавської катастрофи.
Спершися на упривилейованій, старшинській верстві, Мазепа був далекий від того, щоби народню масу віддати на поталу її ненаситности й зловживань. В універсалі з 1696 р. гетьман стає рішуче в обороні тих, що «шаблею й кровю своєю завоювали» землю, на якій живуть і працюють та упоминає землевласників і державців, щоби вони були помірковані в вимогах, «нічого нового й вище міри не накладаючи, звичайними данинами й роботами вдоврляючися». Гетьманський універсал не касував відновлюваних панщизняних порядків, але силувався бодай злагіднити панщизняні тягарі й унормувати повинности «посполитого чоловіка». В цьому гетьман не обмежувався до самих слів, а карав зловживників, відбираючи їм аренди і маєтности. Коли вже не можна було обійтися без панщини, гетьман дбав про те, щоби панщизняні обовязки не перевищували двох днів у тиждень. Знаючи, як дошкулювали народові «оранди», Мазепа скасував їх зразу, але потім мусів відновити, щоби було чим оплатити наємні військові частини. Аристократизм Мазепи з одного й тверді державні конечности з другого боку не находили зрозуміння в масах. Вони обурювалися на гетьмана й не виходили з стану безупинного кипіння, що час до часу здіймалося кривавим полумям отвертих бунтів і повстань. Патронувало цьому рухові Запоріжжя, підсилював його хвастівський полковник, Семен Палій.
Повстання Петрика
Загрожений будовою «городків» на південному пограниччі України Крим, думав про те, якби позбутися тієї загрози. Нагода трапилася. На Запоріжжя втік з Гетьманщини весною 1692 р. талановитий зайдиголова козак Петро Іваненко, прозваний Петриком, що був на службі в генерального писаря Кочубея. Ставши в запоріжців писарем, Петрик почав агітувати проти гетьмана й Москви. Але запоріжці, хоч як не любили Мазепи, на отверте повстання не зважувалися. Тоді Петрик, дібравши собі гурт однодумців, подався на Крим, де 26 травня 1692 р. склав з кримським ханом договір «Удільного Князівства Київського, Чернигівського й всього Війська Запоріжського, Городового й Народу Українського». На основі цього договору мав заіснувати поміж Україною й Кримом «вічний мир» для взаємної оборони проти Москви й Польщі. Як спроба визволення України зпід сусідської влади, має цей Петриків договір велику вагу для історії української політичної думки подібно, як і Петрикові універсали до українського народу визначуються великою прозорістю й простолінійністю політичної ідеольогії.
Універсал Петрика
В третьому з черги своїх універсалів, з дня 22 червня 1692 р. пише м. і. Петрик:
«Годі дивуватися, що нашим ворогом є польський король. Колись ми йому піддягали, а з божою допомогою, при Богдані Хмельницькому, визволилися з його підданства, а стільки нашкодили польській державі, що вона й досі не може прочуняти. Не диво теж, що ворогує з нами кримський хан — здавен-давніх чинили ми шкоди кримській державі й досі чинимо. Але дивні зате вчинки московських царів: не шаблямиж вони нас звоювали, але наші прадіди, ради віри христіянської, піддалися їм по вольній волі. Вони перевели наших людей з правого боку Дніпра на лівий, вони захистилися нашими грудьми перед усіми своїми ворогами так, що відкіляб вороги не прийшли, палитимуть спершу наші міста й села, наших людей братимуть у полон, а Москва сидітиме за нами, як за муром. Але й цього Московщині мало. Усіх нас хоче повернути у своїх невільників і холопів. Спершу забрали в неволю гетьмана Многогрішного, потім Самійловича, що обороняли нас, а тепер хочуть повернути нас у досмертну неволю. Теперішньому гетьманові, дозволили роздавати маєтности старшині запоріжського війська, а старшина поділилася нашою братією поміж собою, позаписувала її собі й своїм дітям; у довічну панщину й тільки ще того не робить, що не запрягає їх до плуга. А Москва потурає старшині в усьому, бо знає, що як наші люди зведуться нінащо й помужичаться, то москалі заволодіють Дніпром, Самарою й скрізь побудують фортеці, що через них не можна буде й ворухнутися».
Малюючи перед українськими масами жахливу картину наслідків польсько-литовського замирення, продовжує Петрик:
«Я кинув батька, матір, жінку, родину та чимало добра й тепер закликаю вас до боротьби за цілість нашої батьківщини й волі. Не на те ми розпочинали діло, щоб руйнувати власну батьківщину, бо погані ті птахи, що власне гніздо каляюїь, поганий той господар, що власні маєтности руйнує. Ми йдемо на Україну з тим, щоби визволити братів наших і себе від грабежі Москви та її послушників. Самі ви, розумні голови, поміркуйте: чи краще страждати в неволі, бути наймитом чи паном своєї землі? А хай це вам панове буде відомо, що сам гетьман, за порадою всіх полковників, послав до мене потайки чоловіка сповістити, що як тільки ми з ордою дійдемо до Самари — усі вони відсахнуться від Москви й укупі з нами стануть воювати гнобителя»...
«Коли ви тепер не встанете за свої вольности, то знайте, що загубите їх раз на все і будете довічними московськими невільниками й ніхто вже потім не заступиться за вас»...
Було багато правди, зрозуміння ситуації й трагічного прочуття в словах Петрикового універсалу.
«Гетьманство» Петрика
В липні 1692 р. рушив Петрик з ордою, під проводом калги, на Україну. Спинившись на Камяному Затоні, Петрик вислав делегацію на Січ. Тут привітали Петрика та його союзників хлібом і сіллю. Запоріжці, що їм проводив кошовий Гусак, хоч і спочували визвольницьким змаганням Петрика, не мали відваги явнославно станути проти Мазепи й Москви. На універсал Мазепи, в якому він переконував запоріжців, мовляв, вони не стануть руйнувати батьківщини на спілку з бісурменами, відповів Гусак різко й з докорами, але разом з тим запевнив гетьмана, що ні він ні запоріжське військо не підуть з Петриком. І справді, Запоріжжя стануло до Петрика в резерві, а тільки коло 500 запоріжців, під проводом Василя Бузького, стануло під його хоругвами. Бузький і його добровольці пристали до Петрика на власний риск, ніби без відома кошової старшини, що й не видала Бузькому клейнодів наказного полковника.
На Камяному Затоні зібрано зараз таки раду, що на ній обрано Петрика гетьманом, а калга вручив йому гетьманські клейноди — булаву, бунчук та хорогву.
Проти Петрика вислав Мазепа чотири городові полки й один компанійський, а сам, з пятьма компанійськими полками, станув під Гадячем. Рівночасно розіслав по Україні універсали проти Петрика «дурисвіта й погибельного сина», що несе на Україну нову руїну. Не діждавшись московської підмоги під Гадячем, Мазепа рушив на Полтаву. Скрізь, кудою він не проходив пахло духом бунту. Петрикові універсали не лишалися без відгомону. Пограничні села й містечка, як Царичанка, Китай-город, піддавалися Петрикові без бою й тільки недавно збудований, заселений москалями Новобогородськ оперся. Петрик, не могучи взяти фортеці приступом, залишив її позаду, пішов у глибину України й спинився під Маячкою. Відсіля вислав листа в Полтаву, з зазивом перейти на його бік. Та з Полтави прийшла відповідь відмовна й образлива. Рівночасно татари, почувши про наближення гетьманських військ, втекли, залишаючи Петрика самого. Побачивши, що справа повстання ще не назріла, Петрик вернувся до Перекопу. Тут пробув три місяці, а коли в Бахчисараю настав новий хан Селім-Гірей, колишній союзник Дорошенка, поїхав туди з привітом. З собою привіз Петрик дві, правдиві чи підроблені, грамоти, від Мазепи й генерального судді Кочубея. В обох були висловлені сподівання українців на хана, що одинокий мігби визволити Україну зпід московського ярма... Селім-Гірей, що палав ненавистю до Москви, зустрів Петрика прихильно, а з початком 1693 р. виправив з ним до 30.000 орди в новий похід на Україну. Сам хан обіцяв рушити на Україну весною. Але даремне силувався Петрик приєднати для своїх плянів Січ:
«Не спокушайтеся, браття — писав до запоріжців, — що московські царі присилають вам червінці. Не туліться до Москви, мов судак-риба до невода, що її ще не затягли неводом, а вона сама приляже до нитки тай тягне її рибалка туди, куди попереду вже затяг другу рибу. Так ви, по добрій волі, притулилися до Москви, а вона робить з вами теж саме, що вже попереду зробила з тими, кого ще перше прибрала в свої руки»...
Січовий писар Созонт Грибовський, відповів Петрикові:
«Ти вдався в розпуку, забув Бога... Пішов ти у Крим без нашого відома, без нас теж і поход роби, а нас не мороч...»
Петрик не падав духом. Дня 15 січня станув під Переволочною, але фортеці не здобув. Не здалася йому й сусідна Кишенка. З одчаєм кинувся Петрик на Полтаву. Але й тут, як і першого разу, татари втекли, ще нім побачили гетьманське військо. Петрик знову вернувся в порожні. Мазепа подякував запорожцям за невтральність — універсалом і пишним іконостасом для січової церкви. Правда, щирої прихильности запоріжців Мазепа тим не здобув. Вони не пішли з Петриком тільки тому, що не вірили в його успіх, але це ще не значило, що вони готові піти з Мазепою.
В 1695 р. пішли московські й гетьманські війська черговим походом на Крим. Москалі товклися безуспішно під Азовом, гетьманські війська зате зруйнували Кизикирмень і цілий ряд татарських фортець на Дніпровому низу. У відповідь на це рушила нова, 30-тисячна, татарська орда на Україну. Був з нею й Петрик. Його універсали стали тепер ще запальніші, ще більше енергійні. Але вражіння не викликали вони ніякого. Довкола Петрика стануло всього кільканацять козаків. Це було сумним мірилом непопулярности протимосковського повстання на Україні. Мазепа наложив на голову Петрика 1.000 карбованців, а серед козацької голоти найшлося чимало аматорів на цей юдин гріш. Підчас відвороту, біля Кишенки, наскочив на Петрика якийсь правобережний козак Яким Вечірка й проколов його списою. Тисячі карбованців йому, правда, не вдалося здобути, бо тутже вбили його Петрикові татари, алеж мешканці Кишенки повісили мертвого Петрика на гаку, а його душогубця поховали з військовою шаною.
Такий був кінець Петра Іваненка Петрика, невдачного повстанця й непризнаного в краю гетьмана з татарської руки. Найновіший дослідник Петрикового повстання О. Оглоблин переконаний, що Петрик не був тільки авантюристом-невдачником. Він підозріває, що за ним стояла не тільки деяка частина козацької старшини, але й сам Мазепа, що бажав його руками «скласти умову з Кримом і за кримською допомогою вибитися зпід московської зверхности, вийти з протитурецької коаліції, добитися кращих умов для української торговлі на Чорноморщині й утворити самостійну Українську Державу».
Щойно як Мазепа переконався, що Петрикова справа пропаща, він не те що залишив його, але ще й виступив проти нього. Той сам дослідник не вірить переказові про смерть Петрика під Кишенкою, але добачує сліди його життя й повстанчої акції в спілці з Орликом, якого конституція з 1710 р. виявляє багато споріднености з договором Петрика з Кримом у 1692 р.
В 1696 р. московська фльотиля, підкріплена 15-тисячною, козацькою армією полковника Лизогуба, здобула Озів. З того часу цілих чотири роки не вгавала боротьба за доступ до Чорного й Озівського моря. Закінчилася вона перемирям в 1700 р. на основі якого Московщина дістала від Туреччини Озів з цілим північним поберіжжям Озівського моря, й заспокоївши свої апетити на півдні, кинулася на північ, щоби в боротьбі зі Швецією добути «вікно в Европу» через вільний доступ до Балтійського моря.
Північна війна
Велика «північна війнах», що почалася наприкінці 1700 р. данською окупацією Шлєзвіг-Гольштину й облогою Риги саксонцями, розгорілася щойно з моментом, коли цар Петро заключив мир з Туреччиною. Заскочений данцями, молодий шведський король Карло XII, дуже скоро приборкав Данію, а 20 листопада 1700 р. під Нарвою, над фінським заливом, розбив сороктисячну московську армію. Саксонія, Данія й Москва, рішивши завоювати собі поберіжжя Балтійського моря, рахували на молодість шведського короля й непідготованість Швеції до війни. Перші воєнні невдачі переконали їх, що вони перечислилися. Примусивши данського короля до мира й розгромивши московську армію, Карло XII звернув усі свої сили проти саксонського курфірста Августа, що рівночасно був і польським королем. Тимчасом цар Петро, не знеохотившися першою невдачею, почав збірати нові сили для розправи з Карлом. Ще перед боєм під Нарвою покликав Петро до бою 12-тисячний український корпус, але поки цей наспів з далекого півдня, нарвська кампанія була вже програна. А хоч українському війську не довелося приняти участи в кампанії, то вже самі труднощі походу, а в першу чергу різкий північний клімат і цілковита дезорганізація в системі харчевого постачання, здесяткували українську армію й здеморалізували її до того, що про використання її для дальшої кампанії не було мови. Завернувши рештки цієї армії до дому, Петро покликав на її місце другу, сімтисячну. Програна саксонського курфірста в Ливонії й перенесення боєвої лінії на територію Литви, примусили тепер до виступу Польщу. Вона заявила готовість увійти в союз з Петром і протишведською коаліцією, але за ціну відступлення її тих клаптиків Дніпрового Правоберіжжя, що дотепер залишалися під московською владою. Запротестував проти торгівлі українськими землями Мазепа, але бачив свою безсильність. На приказ царя сам мусів іти помагати полякам на Білорусь, а 7-тисячний помічний корпус, під проводом полковника Апостола вислати на північний фронт. Щойно прихід українських військ на північний фронт вплинув на зміну положення. В бою під Ерестфером у Ліфляндії, розгромили козаки армію шведського генерала Штайнбаха й узяли велику, воєнну добич. Тимчасом на заході Карло йшов від перемоги до перемоги. В 1702 р. розгромив саксонського курфірста й польського короля Августа, заняв Варшаву й Краків, та висунув свого кандидата на польський престіл — познанського воєводу Сганислава Лєщинського. Рівночасно в Польщі розпалилася внутрішня боротьба двох таборів — один з них стояв за Августом і Москвою, другий за Лєщинським, тобто за шведами. Україна опинилася перед загрозою поширення війни на її територію й тому гетьман Мазепа мусів обороняти українське пограниччя перед такою можливістю. В 1703 р. відмаширував 12-тисячний, український корпус, під проводом полковника Миклашевського на Білорусь, а весною 1704 р. перейшов Мазепа з 40-тисячною армією на Правоберіжжя. Такого ходу вимагала воєнна стратегія, але Мазепа, раз перейшовши Дніпро, рішив приєднати Правоберіжжя до Гетьманщини навіки.
Семен Палій
Відновлена королем Собіським правобережна козаччина, що під її охороною заселилися наново околиці південньої Київщини, винесла на верх хвастівського полковника Семена Гурка, прозваного Палієм. Обравши осередком своєї організаційно-кольонізаційної діяльности містечко Хвастів, поблизу кордону Гетьманщини. Палій, не без глибокої слушности писав Мазепі в 1694 р.:
«Я застав цей край пустинею, працював біля Хвастова, мов біля свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжями й заплоднилися. Й церкви божі побудував і прикрасив я на славу божого імени»...
Населюючи пустарі й організуючи пришельців на козацький лад, Палій не тільки обороняв з ними Хвастівщину перед татарсько-турецькими загонами, але нерідко виправлявся проти них у степ, доходючи аж до чорноморського поберіжжя. Здобувши славу знаменитого полководця, організатора й господаря, Палій не завагався станути й проти польської влади, як тільки вона почала натискати на заселені нцм території. Нащадки колишніх правобережних землевласників, що їх Хмельниччина змела з лиця української землі, почали тепер тиснутися до «своїх» маєтків. Та не на те боровся й працював Палій, щоби уможливити шляхті поворот до майна й влади. Як свідомий український патріот, він мріяв про приєднання Правоберіжжя до Гетьманщини й тому вже в 1688 р. запропонував Мазепі — приняти Хвастівщину під свою булаву. Та на перешкоді плянам Палія станув «вічний мир» Московщини з Польщею. Спроба Палія покінчилася сумно для нього. Його поляки арештували, а в Хвастів післали свою залогу. Та Палій вирвався з польської тюрми й, станувши на чолі свого полку, вигнав польську залогу з Хвастова та далі не кидав своїх плянів і звязків з Мазепою.
Та коли, по турецько-польському мирі й повороті Камянця до Польщі в 1699 р. варшавський сойм рішив скасувати правоберіжну козаччину, як непотрібну, Палій рішився на отверту боротьбу з Польщею. В 1700 р. він розгромив польську армію, вислану проти нього. Протиставився польським замірам і правобережний гетьман з польської руки, Самусь. У відповідь на посполите рушення, оповіщене проти козаків у київському, волинському й подільському воєвідстві, Самусь проголосив універсалами про те, що він поприсяг вірність гетьманові Мазепі й закликає до боротьби з поляками народ усього Правоберіжжя. Рівночасно, обєдинившись з Палієм, рушив Самусь на Білу Церкву, що була опорою польської влади на Правоберіжжі. Розбивши польську відсіч під Бердичевом, вони по семитижневій облозі здобули Білу Церкву, а всід за нею Немирів. Це було гаслом до всенароднього повстання, що охопило тепер Правоберіжжя з силою, що нагадувала стихійний розмах часів Хмельниччини. Та політична констеляція в східній Европі не була пригожа для підтримки повстанчих здобутків. Мазепа, втягнений Петром у війну з Швецією, не міг підпомогти повстанців, не кажучи вже про те, щоби відібрати Правоберіжжя від Польщі, що була тепер союзницею Московщини. Повстання заломилося. Пільний гетьман Сінявський заняв Немирів, що його не міг оборонити Самусь і рушив на Ладижин. Даремне було геройство його залоги, під проводом полковника Абазина. Місто здобуто, залогу й населення, до 10.000 осіб, вирізано. Сам Абазин, в нелюдських муках згинув на палі. Сімнацятьом тисячам повстанців пообрізувано вуха, цілий ряд його провідників згинув на шафоті. Між іншими наложив головою талановитий поет того часу Данило Братковський, що хоч шляхтич, спочував демократичним ідеалам повстання. Один тільки Палій не піддався у Білій Церкві, де застав його, Мазепа, коли весною 1704 р. вступив на Правоберіжжя.
Мазепа на Правоберіжжю
До хвилини переходу Мазепи через Дніпро, особисті й політичні його звязки з Палієм були дружні, подиктовані вимогами добра обох, розєднаних українських територій. Окупувавши Київщину й Волинь й осівши в Бердичеві, Мазепа зразу попав у суперечку з Палієм. Гетьман-аристократ не міг таки зговоритися з хвастівським полковником-демократом, що за ним були маси й чого доброго могли його видвигнути на становище, загрозливе для гетьманського авторитету. Мазепа звелів Палія арештувати, вислав до Батурина, а відтіля, дорогою через Москву, на... Сибір. Усунув справжнього чи уявленого супірника з поверхні політичного життя, але разом з тим настроїв проти себе народні маси, що їх ідеалом був і залишився до нині — Семен Палій-запорожець, герой цілої низки народніх пісень а потім романів і поем.
Даремне українські війська, під проводом Апостола й Мировича, ішли в боротьбі з шведами від перемоги до перемоги. Не врятувала Польщі козацька перемога над шведським генералом Льонгельмом, ані прогнання шведів з Варшави. Карло XII таки прогнав Августа з Польщі, вступним боєм заняв Львів й перейшов до Саксонії. Тодіто гетьман Мазепа рушив з 40-тисячною армією на Галичину. Та Карло XII недовго бавився з Августом. Розбивши його остаточно, перейшов на Литву, ведучи з собою свого ставленика Лєщинського. Ранньою весною 1706 р. зайняли шведи Несвіж, відтак Ляховичі. В Несвіжі згинув козацький полковник Миклашевський, під Ляховичами попав у шведську неволю Мирович. 18 вересня 1706 р. піддалася Саксонія, Август зрікся польського престолу, цар Петро опинився проти неподоланого «льва півночі» сам, без союзників. Цар затривожився. Стягнув козацькі сили з Галичини й наказав фортифікацію лінії Дніпра. Впала тривога на Московщину, глухий шум незадоволення покотився по Україні. Стільки літ боротьби зі шведами, за московське «вікно в Европу», стільки втрат у людях і майні для чужої справи, примусило українських патріотів застановитися над тим, чи й далі їм по дорозі з москалями. Призадумався над тим питанням і сам Мазепа... Віджила з свіжою силою ідея українсько-шведського союзу, реалізована вже великим Богданом Хмельницьким. В умовах моменту, де перемога Петра була рівнозначною зі смертю останків державности й автономії України, а перемога шведів, віддавала Україну в руки шведського ставленика Лєщинського, треба було зважитися на рішучий крок і зпоміж двох ворогів вибрати собі менше загрозливого на союзника. Україна нищена й виснажувана Петром хвилювалася. Прорубуючи москалам «вікно в Европу» сама вона котилася в пропасть політичної неволі й економічної руїни. Щож дивного, що свідома загрози українська старшина, зважилася на рішучий крок і вже в 1706 р. апелювала до Мазепи, устами полковників Горленка й Апостола:
«Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо за те, що він визволив Україну зпід польського ярма, а твою душу й кости діти наші клястимуть, коли ти залишиш козаків у такій неволі»...
Колиж весною 1707 р. зібралася старшина в Жовкві, то в кватирі генерального обозного Ломиковського відбула потайне зібрання, що на ньому обмірковувано вихід з важкого політичного положення. Думка про можливість союзу з шведами прозябала й оформлювалася чимраз виразніше, накидувана гетьманові не тільки самими обставинами, але й людьми з його найближчого окруження.
Про те, коли Мазепа зважився на рішучий крок навязання звязків з шведами чи то з їх ставлеником, польським королем Лєщинським, не знаємо нічого. Однодумець і продовжувач незалежницької політики Мазепи — Пилип Орлик оповідає в своїх споминах, що ці звязки почалися ще з 1705 р., коли Мазепа був з військом у Польщі. В 1707 р. думка Мазепи про порвання звязків з Московщиною вже скристалізувалася. Сімдесятькількалітній старець, що прожив 20 літ на гетьманському столі, серед добробуту й роскоші, що їх не зазнав ніхто з його попередників, в пошані й довірю царя, що відзначив його гідністю першого кавалера ордену Андрія Первозванного й титулом князя святої римської імперії, поклявся тоді перед Орликом:
«Я кличу всемогучого Бога на свідка й клянуся, що не для почестей, не для багатства, або яких інших цілей, а для вас усіх, що остаєте під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для добра Матері нашої, безталанної України, для добра всього українського народу, для помноження його прав і повернення вольностей, хочу я, при божій допомозі так чинити, щоби ви, з жінками вашими і рідний край наш, не загинули ні під москалями, ні під шведами. Колиж я це роблю ради якихнебудь приватних користей, то хай покарає мене на тілі й душі Бог в Трійці святій, єдиній і неповинна мука Христова»...
Зрада Кочубея й Іскри
В повені доносів на гетьманів, що від часу приєднання України до Московщини, не переставали напливати до царської канцелярії, найшлося в 1708 р. два однозгідні, що їх трудно було злегковажити. Генеральний суддя Кочубей та полтавський полковник Іскра скомпонували на Мазепу донос, де у 27 точках була зясована змова Мазепи з ворогами Петра. Донос, що походив від людей, втаємничених у заміри гетьмана, мав усі познаки правдоподібности. Алеж становище Мазепи в опінії царського двора було надто сильне, щоби донос міг захитати довірям царя до нього. Замісць пошкодити Мазепі, донощики пошкодили собі: їх арештували, вивезли в Москву й тут, на тортурах, примусили відкликати донос. Засуджені на смерть, оба донощики поклали голови на шафоті, під Києвом, а тимчасом те, про що вони писали в доносі, починало здійснятися. Карло XII маширував на Москву, а гетьман ждав тільки гасла, щоби спільними силами вдарити на москалів.
Похід Карла XII на Україну
Ранньою весною 1708 р. станула шведська армія на Виленщині й зручними маневрами почала витискати москалів з їх позицій над Вислою. В Карла було 38.000 війська, але за ним ішов 17-тисячний корпус генерала Лєвенгавпта з Курляндії. Розбивши москалів біля Головчина на Білій Руси, Карло посувався на Могилів й, не діждавшися тут корпусу Лєвенгавпта, завернув на Сіверщину. Він думав обійти московські сили й помаширувати з України на Москву, дорогою через Брянськ і Калугу. Алеж Лєвенгавпт, розбитий москалями під с. Лісним на Білоруси, пробився до Карла ледви з 6.000 жовнірів, втративши в бою всю артилєрію й харчі. Рівночасно генерал Лягенкрон, що його вислав Карло попереду, не вспів упору захопити головніших, стратегічних пунктів на Сіверщині. Випередили його в тому москалі й Карло наткнувся на сильний московський опір. Уступаючи перед шведами, москалі нищили оселі й харчеві засоби так, що шведам не залишилося нічого іншого, як пересунути свої сили на Україну, кудою ще не пройшли московські війська. Це й був той непередбачений зворот у протимосковській кампанії Карла, що пересудив остаточно вислід кампанії на його некористь і на загладу незалежлицьких плянів Мазепи. Для Мазепи був марш Карла в глиб України жахливою несподіванкою. Про те, що шведи йдуть сюди, як гетьманські союзники, знала тільки жмінка генеральної старшини. Козаки й народні маси, хоч і як обурені на москалів, не були приготовані на те, щоби приняти шведів, як визвольників з московського ярма. Несподіванкою був той зворот ще й через те, що гетьманські війська не були сконсигновані як слід, скрізь по Україні стали сильні, московські залоги, а сам гетьман, звязаний з рухами московських військ, мусів, про око, співділати з ними, а перехід до шведів міг, у найкращому разі, обмежитися до невеличкої частини української армії.
Так приміром, коли москалі ввійшли в Стародубщину, то однодумець Мазепи щодо союзу з шведами, стародубський полковник Скоропадський, відрізаний від Мазепи, мусів відразу зректися думки обєднати свої сили з гетьманом і всіми силами підпомагати москалів проти шведів. Не в кращому положенні найшовся й Мазепа в Батурині, до якого наближувалися з одного боку москалі, з другого шведи. Щоби не бути примушеним виступати проти шведів, Мазепа прикинувся смертельно хворим, і щойно коли його «політична хвороба» почала викликати подозріння, рішився на остаточність: залишивши в Батурині 10.000 залоги під проводом полковника Чечеля, сам, з 5 тисячами рушив до шведського табору. Про свій замір получитися зі шведами заявив щойно тоді, коли його військо переправилося через Десну. Так само не всі в Батурині знали про те, що їм слід боронити міста не перед шведами, а перед москалями... В одному й другому випадку, конспірація не вийшла на добро справі. Попереду пімстилася вона на гетьманській столиці.
Загибіль Батурина
Наближення московського війська, під проводом генерала Мєньшикова, привітала батуринська залога гарматніми сальвами. Здивувався таким привітанням Мєньшиков, злякалися москалі, що бачили в Батурині один з своїх найважніших стратегічних пунктів. Остовпів зразу Петро й не хотів вірити, що Мазепа перейшов до шведів. Спамятавшись, видав універсал до українського народу про «зраду» Мазепи та з закликом не вимовляти вірности цареві, проголосив скликання генеральної ради для вибору нового гетьмана, Івана Скоропадського в Глухові, а Мєньшикову наказав узяти Батурин силою.
Та Батурин, сильна, засібна в аритилєрію й муніцію фортеця, не злякався московського наступу. Вдарили гармати й заслали московським трупом батуринські окопи й рови. Щойно зрада якогось нікчемника, що показав москалям таємні ходи до фортеці, передала її в руки ворога. Не помогло геройство залоги й батуринських міщан. Усіх їх, разом з жінками і дітьми, перерізано, а місто й фортецю зруйновано до тла. Мазепа наспів Батуринові з допомогою запізно. Побачив уже тільки недогарки, гори трупів й калюжі крови. Вниз рікою Сеймом плили, привязані до дощок, трупи замучених москалями оборонців гетьманської столиці. Тимчасом московська помста шаліла. В Лебедині, куди Петро переніс свою головну кватиру з Глухова, улаштували царські опричники криваву лазню для козаків і старшин, запідозрених у прихильності Мазепі. Їх «вишукували по домах і віддавали на страшні муки» — оповідає сучасник: «колесували, четвертували, вбивали на палі, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Муками примушували до того, що люди, непричасні до справи, признавали себе винуватими, а потім уже їх карали смертю»... Так, у самому Лебедині, згинуло 900 людей за недоказану прихильність Мазепі.
Маєтности Мазепи його прихильників поконфісковано та роздано поміж голоту, що в пору поспішилася з заявами льояльности цареві. Москалі мстилися на «зрадниках», обсипаючи рівночасно ласками своїх наємників і донощиків, видвигаючи на поверхню українського життя найнікчемніші елєменти. Рівночасно обловилися українськими маєтностями й московські генерали та полковники, основоположники стану московського поміщицтва на Україні...
Тимчасом Карло не припинював свого форсовного походу на південь України, наміривши обєднання з Кримом і Туреччиною, щоби спільними силами вдарити на москалів. Та скора й люта зима заскочила шведів у Полтавщині. Прийшлося там зазимувати. Серед лютих морозів і безустанних московських наскоків, погибла помітна частина шведської армії. Скріпили її щойно запоріжці, що в числі 9.000, під проводом кошового Костя Гордієнка, оповілися за Мазепою дарма, що досі з ним постійно ворогували. Вимоги загального добра й державної рації переважили в запоріжців над особистими симпатіями й порахунками. Бравурною перемогою над москалями під містечком Нехворощею запрезентувалися запоріжці перед Карлом, як знаменита військова частина. Зате цар Петро напав на запоріжську Січ над р. Чортомликом та зруйнував запоріжську фортецю Переволочну, разом з козацькою фльотилею. Як на здобутій Січі так і в Переволочній шаліла московська помста не гірше Батурина й Лебедина. Вирізано всіх захоплених у полон козаків, не помилувано й населення, без огляду на пол і вік.
Полтава
Виснаживши свої сили на оборону перед партизанкою й диверзією москалів, Карло рішив нарешті, кинути систему дефензиви й спровокувати противника до рішаючого бою. Для цього підступив під Полтаву й обложив місто. Головні, московські сили рушили зразу на відсіч Полтаві, й дня 17 червня 1709 р. почався бій, що рішив шведсько-московську війну, а на майбутньому України заважив з виїмковою силою. Проти 40.000 москалів з 72 гарматами, стануло 18.000 шведів з 30 гарматами. Чисельна перевага москалів була очевидна. В користь московської армії заіснувала ще одна обставина — москалям проводив особисто цар Петро, талановитий полководець з великим досвідом із попередніх невдач. Шведський король Карло, на десять днів перед полтавським боєм, був поважно ранений в ногу й мусів передати начальну команду над армією одному з своїх генералів — Реншільдові. Це й перехилило остаточну перемогу під Полтавою в бік Петра. Втративши 5.000 жовнірів під Полтавою, шведи зрозуміли, що одиноким рятунком для справи є пляновий відступ на південь, реорганізація армії й новий наступ у сполуці з протимосковськими силами Криму й Туреччини. Але вже біля Переволочної натрапили шведсько-козацькі війська на перепону. Козацька фльотиля, що нею вони могли переправитися через Дніпро, була зарання знищена москалями. Вже під натиском московської погоні переправилися Карло з Мазепою через Дніпро й подалися в Туреччину. Армія була розбита й здеморалізована. Відступ Карла набрав характеру втечі, супроти якої Туреччині лишалося дати Карлові й Мазепі вже тільки захист, а не підмогу, як рівнорядному союзникові.
Кінець Мазепи й народини «мазепинства»
Полтавська катастрофа потрясла Мазепою до глибини. Вже 22 серпня 1709 р., несповна два місяці по розгромі, помер гетьман, з одчаю. Але смерть гетьмана, не була смертю його діла. Хто з його однодумців зумів впору завернути з небезпечного шляху й покоритися цареві, а хто витривав до смерти. Генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осаул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко й нарешті, найактивніший зпоміж них — генеральний писар Пилип Орлик, оце люди, що їх імена зорітимуть навіки в історії нашої батьківщини. В момент жахливої катастрофи, над домовиною Мазепи, вони не зневірилися й не зрадили; стяг Мазепи підняли високо, його державницькі замисли перекували в гранітну ідеольогію, що вбравши в себе всі позитивні моменти минулого, обняла собою сучасне й сягла ясним промінням у найдальше майбутнє. З їх любови до батьківщини, з їх вірности ідеалам Мазепи, зродилося над могилою гетьмана — «мазепинство», що в устах ворогів стало лайкою й обвинуваченням, але в нашому уявленні залишилося прапором і програмою української Державності.

Як Ви оцінюєте гетьманування Богдана Хмельницького?

08 Feb 07 16:14:30 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Богдана Хмельницького?

Біографія.
Богдан Зеновій Хмельницький походив з дрібного шляхетського роду, гербу Абданк. Його батько, Михайло, був дворянином у Жолкевських і Даниловичів, жив зразу в Жовкві й Олеську, потім переселився у Придніпрянщину, заложив на краю степів містечко Чигирин і був там підстаростою. 1620 р. ходив проти турків під Цецору на чолі відділу охотників і там поляг лицарською смертю. Богдан уродився біля 1595 р., учився в якійсь українській школі і потім у єзуїтських колегіях у Львові і Ярославі та добув собі середню шляхетську освіту. Як двацятилітній парубок був теж у бою під Цецорою і попав там у татарський полон. У неволі перебув два роки, в околицях Константинополя. Козаки викупили його і він пристав до запоріжського війська. Тримався з реєстровими козаками і у повстаннях не брав участи: волів спокійне життя; оженився, господарив і побільшував батьківський хутір Суботів під Чигирином. 1638 р. був козацьким писарем і при тодішній ординації дістав уряд чигиринського сотника. 1646 р. їздив до Варшави для переговорів з королем.
Майже до старости, «до сивих літ», як сам казав, Хмельницький був незамітною людиною, нічим не визначався, нічим не звертав на себе уваги. Великі цінности, заховані у глибині його душі, може й ніколи не проявилисяб назверх, може бувби покінчив життя як маловідомий чигиринський сотник. Аж особисті кривди, яких він дізнав, так сильно потрясли тим чоловіком, що нараз з спокійного господаря і льояльного реєстрового козака став проводирем збунтованих мас, славним полководцем, великим організатором та творцем нової Української Держави.
Справа Хмельницького була така сама, як багато інших козаків. Чигиринський підстароста Чаплінський, протегований Конецпольського, почав дошкуляти Богданові; забрав йому воли, забрав улюбленого коня, яким він їздив у дикі поля, побив малого синка, так що той умер; потім оклеветав його перед владою, що він безправно держить хутір, дістав дозвіл відібрати Богданові грунти, уладив збройний напад на його дім, забрав збіжжя і всяке добро. Хмельницький шукав справедливости у суді, в соймі, навіть у короля, але нічого не міг добути. Тоді зійшовся з іншими покривдженими козаками і спільно став готовити повстання. Молодий Конецпольський дізнався про ці пляни і наказав Хмельницького увязнити. За порукою полковника Кричевського його звільнено; але Хмельницький не чекав, що дальше буде, а з іншими змовниками виїхав на Запоріжжя.
Хмельнничина.
З повстанням Богдана Хмельницького починається нова епоха історії України — доба відродження української державности. Приспана цілими віками лихоліття ідея державної самостійности, пробудилася серед релігійної боротьби і козацьких повстань першої половини XVII ст. Але весь політичний і національний рух, що тоді так широко розвинувся, був тільки приготовленням до того, що мало прийти пізніше, це були немов вступні маневри перед великою воєнною кампанією. Народні сили поволі збиралися й організувалися до спільного діла, серед труднощів і перешкод пробивалися уперед. Але аж у Хмельниччині виявилася у повнім виді могутність маси, її елєментарна сила, організаційні здібности, культура й громадська зрілість. Серед великого народнього зриву виявилося, що таке український нарід і що він може осягнути. Україна, що довгі часи була невідомою, забутою закутиною на краю світа, знову стала центром уваги цілої Европи, добула собі значіння і пошану, вернувши між інші народи і держави як повноправний громадянин. З печаттю Хмельниччини український нарід пішов у дальшу свою історію.
Причини Хмельниччини
Цей великий народній рух був вислідом різнородних причин, яких коріння сягало у далеке минуле. Народня маса найбільше відчувала соціяльне поневолення. На західній Україні панська влада осягнула вже верх своєї сили так, що селянинові не залишилися ніякі людські права. На сході, у Придніпрянщині, селянин мав ще деяку свободу, але пани намагаються відібрати йому ці останки волі. Нарід боронився, але доля його ставала все більше важка. Це признавали самі поляки. Польський історик Коховський пише: «Що з українським народом поступали без деякої несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдачі старост і панів тамошніх та від вдачі самого народу — покірного супроти влади чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасік і інші підданські повинности, які здавна відбувалися і зносилися. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові податки — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлі, коли збільшено панщину, всякі вини, кари і інші такі речі, — на них селяни нарікали і жалувалися як на незносні тягарі, тим більше, чим сильніше наставали збірщики та немилосердно виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирливість жидів, що з кривдою людности вишукували різні доходи, або брали на себе горівчану аренду»... Другий польський історик Грондський зображує справу так: «Нарід український тим способом утіснявся: синів змушували пани до всяких служб, а від батьків звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькові одного, щоби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усіх інших жонатих синів брали на тиждень одну монету, звану «дудком»; жиди цей податок збирали і виплачували. Крім того, коли родилася дитина, особливо хлопець, — не дозволяли хрестити, поки такоїж монети не заплатять. Також коли дівчина віддавалася заміж, не можна було побратися, не заплативши наперед того дудка панові. І це на перший погляд здавалося легке, але потім через жидівську хитрість виросло у важкий тягар. Також інші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавалися в аренду жидам, а ті не тільки видумували різні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними собі присвоювали». Навіть сам жидівський письменник Натан Гановер признає, що селяни були дуже обтяжені: «Решта бідного українського народу робила панщину у магнатів і шляхти, а ці обложили його тяжкою працею, дома і на полі. Шляхта накладала на нього великі тягарі, а декотрі шляхтичі страшними способами силували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всі народи, а навіть і той нарід із усіх найбідніший — жидівський — теж панував над ним!» Французький інженер Боплян, будівничий Кодаку, писав просто: «Шляхта живе як у раю, а селяни як у чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти у неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників»...
Положення міщан було краще як селян, бо міста мали яку-таку самоуправу; але пани, у погоні за зиском, почали вимагати і від міщан чимраз більших данин і повинностей. Ненаситність магнатів дала відчуватися навіть дрібній шляхті; малий шляхтич-хлібороб мусів у всьому іти за паном, а як відважився спротивитися, вельможа міг знайти тисячу способів, щоби його знищити, відібрати йому майно і самого прогнати з батьківщини. Над усіми тяжіла рука могутніх «короленят».
Неменше як соціяльна справа було напружене релігійне питання. Хоч у 1632 р. доведено до релігійного компромісу, то далеко ще було до того, щоби настала повна релігійна толєранція. З тодішніх відносин могли бути вдоволені верхи православної єрархії, яким забезпечено духовні уряди і маєтности і які до влади ставилися льояльно і послушно. Поміркований курс увів уже Петро Могила, а його наступник Сильвестер Косів (1648-1657) у політиці лояльности йшов так далеко, що зірвав цілком зносини з революційною козаччиною, не вважаючи на те, що саме козацтву православна єрархія завдячувала своє обновлення... Але нижче духовенство, особливо дуже чисельне чернецтво, стояло близько народу, прихильно дивилося на козацькі рухи і релігійним «заспокоєнням» цілком не було захоплене. А це заспокоєння ішло дуже поволі і серед різних перепон. Хоч і центральна влада наказувала мир, нижча адміністрація відносилася до наказів неохотно і, де могла, дошкулювала православним. Релігійна боротьба невгавала, усобливо у західніх землях. Сокаль, Белз, Красностав, Грубешів, Ковель, Бересть, Люблин, Більськ, Кобрин, все були ареною взаїмних нападів уніятів і православних, а у Перемищині боротьба перенеслася і на села. Заїзди, напади, відбирання церков, повторялися з року на рік. Відгомони цього ішли по цілій Україні, ворушили уми, викликали фермент невдоволення.
Та найбільше невдоволення було поміж козаками.
Почини повстання
Польська влада на Україні дуже суворо пильнувала постанов ординації 1638 р. і щоби забезпечитися перед новими козацькими рухами, перевела низку гострих мілітарних заряджень. Відбудовано твердиню Кодак, що мала перепинити перехід козаків з волости на Низ. Запоріжжя очищено від повстанчих елєментів. На Січі осаджено залогу з реєстрових козаків під командуванням польських офіцерів. Реєстрових козаків уведено у строгу дисципліну. На спорожнені місця до реєстру приймалися тільки люди певні і віддані Польщі. Козацькі вольности обмежувалися чимраз більше. Місцеві уряди не шанували козацького присуду і намагалися підчинити козаків під свою владу, силували їх до всяких робіт і данин. Козаки ніде не могли добитися справедливости. Комісар запорожського війська Шемберк, що з уряду мав доглядати козаків, пригнітав їх таксамо, як інші урядовці. Коронний гетьман Станислав Конецпольський був здавна ворогом козаччини і старався знищити її в самому корені; гетьманський син Олександер Конецпольський вславився як найбільший гнобитель козаків. Протягом сімох років реєстрові козаки жили у великому ярмі нової ординації.
Аж в 1646 році прийшли для козаччини деякі полекпгі. Король Володислав IV, в останні роки свого панування, став гарячим поклонником христіянської ліги проти турків. Під впливом папи і за намовами Венеції він рішився підняти великий похід на Туреччину двома дорогами, через наддунайські краї і Чорним Морем. До цього походу він задумав ужити і козацькі сили. На королівське візвання в квітні 1646 р. до Варшави приїхали відпоручники реєстрових козаків, військові осаули Іван Барабаш та Ілаш Караімович, а з низової старшини Максим Нестеренко і Богдан Хмельницький. Король прийняв їх на приватній авдієнції, втаємничив у справу війни з Туреччиною, дав доручення збирати військо і обіцяв привернути давні вольности. Як посли вернулися з Варшави, серед козаків почалися оживлені приготування до війни, — козаччина мала надію добути собі наново давнє становище.
Але пляни короля були побудовані на слабих основах, — чужі держави не дали відповідник підмог, польський сойм рішуче відкинув проєкт війни з Туреччиною. На домагання шляхти треба було стримати також козацькі воєнні заходи. Місцеві уряди використали цю зміну, щоби наново почати утиски козаків. Запоріжське військо віднеслося з своїми жалями до Володислава, але король був безсильний супроти шляхти. «Шаблями добувайте ваших вольностей», таку раду короля переказувала козацька традиція.
Козаки заведені у своїх надіях на поправу долі, розярені шляхетським гнетом, кинулися до нового повстання. Осередком організації стали реєстрові полки, що найбільше відчували на собі чужу владу. Від них повстанчі кличі перейшли до козаків, що були виписані з реєстру, — і до всього народу. Зброї поширено так багато, що князь Ярема Вишневецький у своїх підданих на Лівобережжі відібрав кількадесяти тисяч рушниць. Приєдналися до руху також деякі частини польського війська, в яких служили українці, нпр. драгони, що були «з роду українці, з віри греки, з убрання німці». Для агітації послужила легенда про це, що король прийде з підмогою козакам проти шляхти і що він своїми листами заохочує їх до повстання. Під кінець 1647 р. приготування були покінчені; 500 довірених від усіх полків виїхало потайки на Запоріжжя, — на їх чолі Богдан Хмельницький.
Союз з Кримом
На Низу, по Дніпрових островах і в захисних місцях у степу проживало багато козаків — випищиків, що воліли небезпечне життя на безлюдді, як панську владу. Хмельницький почав їх збирати і при їх допомозі добув Січ, на Микитинім Розі, де стояла залога з реєстрових козаків. Добуття Січі мало велике значіння, бо Січ здавна уважалася серцем і столицею Запоріжжя: тут стояла ко зацька гармата, тут був військовий скарб, тут переховувалися військові клейноти. Хмельницький, якого обрано тут гетьманом, міг рахувати на признання серед всього козацтва. Стали до нього напливати все більші відділи охотників, всякі «пластуни, луковники, лисичники».
Хмельницький рівночасно вів переговори з татарами. Козацькі сили, зібрані на Запоріжжі, були за малі до війни з поляками, потрібна була чужа поміч. Козаки вже ранше (1645-1647) порозумівалися з Кримом, хотіли запевити собі невтральність татар на випадок війни. Тепер справа пішла дальше. У посольстві до хана поїхав козак Книш і з ним старший син Хмельницького, Тиміш. В Бахчисараї зустріли послів прихильно; посередником був, як казали, один татарський мурза, котрому Хмельницький відіслав сина, захопленого у полон. Татари були розізлені на поляків, що не діставали на час умовленого гарачу, та що поляки нападали на їх оселі й забирали худобу. Хан Іслам Гірей дав дозвіл одному з мурзів Тугай-беєві іти на підмогу козакам. Ця поміч була для Хмельницького дуже цінна. Козацьке військо мало добрих піхотинців, але неставало йому кінноти, що швидкими рухами моглаб заскочити ворога, — легка татарська їзда якраз добре надавалася до цього. Притім повстанці мали забезпечену південну границю від несподіваного набігу татар. Обі сторони заприсягли союз, а татари дали притім обітницю, що не будуть брати у полон українського населення.
Жовті Води
Вчасною весною 1648 р. почалася війна. Польський коронний гетьман Микола Потоцький мав плян кинути значне військо на Запоріжжя, щоби не дати повстанцям перейти на «волость» і тут побільшити свої сили. Один відділ під проводом зненавидженого козацького комісаря Шемберка і молодого Степана Потоцького вислано суходолом здовж Дніпра у степи. Реєстрові козаки, під командою осавулів Ілаша Караїмовича і Барабаша, поплили човнами Дніпром. Обі частини мали зустрітися біля Кодака і звідтам разом ударити на повстанців. Але Хмельницький випередив ці пляни. Він рушив з Запоріжжя швидким походом, не дав обом відділам злучитися й окружив військо Шемберка над річкою Жовті Води. Не почав відразу наступу, а наперед порозумівся з реєстровими козаками, то плили Дніпром. Біля Камяного Затону серед реєстровців счинився розрух; вони убили Ілаша і Барабаша й під проводом Джелалія пішли на стрічу Хмельницькому.
Тепер повстанці з усіх сторін ударили на поляків. Шемберк пробував відступати під заслоною табору, але на урочищі Княжі Байраки 16 травня 1648 року запорожці разом з татарами розірвали табор і почали громити польське військо. Польські полководці попали у полон. Шемберка, за його жорстокість, козаки убили на місці, Степан Потоцький умер від ран.
Корсунь
Микола Потоцький разом з польним гетьманом Калиновським пішли на поміч обложеному війську, але на вістку про бунт реєстрового війська і безвихідне положення Шемберка рішили уступати на північ, у безпечне місце. Хмельницький дізнався про польський відворот і вислав попереду поляків козацьку і татарську кінноту. Недалеко Корсуня під Гороховою Дібровою козаки зробили засідку. У болотнистому ярі, між двома горами, перекопали дорогу, насипали з боків шанці і чекали поляків. Дня 26 травня 1648 р. прийшло до бою. Як тільки польський табор увійшов у яр, козаки почали стріляти з переду і з боків, а з заду ударили татари. Польське військо у тісному місці не могло рушитися ні в одну ні в другу сторону. Прийшло до страшного погрому. Багато поляків лягло на місці, багато пішло у полон. Козацькими бранцями стали також оба гетьмани Потоцький і Калиновський; їх віддано татарам.
Тріюмф козацький був незвичайний. Перемога була така велика, як дотепер ніколи у козацькій історії. Богдан Хмельницький з своїми військами пішов дальше на північ аж до Білої Церкви, де кінчилася давна козацька займанщина. Нарід витав переможців з хоругвами, з хлібом і сіллю. Тут козацький гетьман відправив свято перемоги, при участи військової музики, гарматних вистрілів і радости війська.
Переговори
Козаки підняли постання з одною означеною метою, добути назад старі козацькі вольности. Інших, ширших змагань вони не мали. Не думали про це, щоби викликати соціяльний переворот, знищити шляхту, увільнити селян від підданства, або щонебудь інше. Ще менше думали про національне повстання й утворення самостійної держави. Вони уявляли собі, що козаччина може жити свобідно у Польщі, як тільки король матиме більшу владу, — вони вірили, що король має найкращі наміри, а все лихо походить тільки від магнатів, «короленят». Світлі перемоги на Жовтих Водах і Корсуні не змінили цих поглядів. Богдан Хмельницький і його однодумці почували, що зробили більше, як задумали, але уважали, що якраз тепер пора до переговорів, бо сили магнатів розбиті, — тепер можна свобідно говорити з королем. Хмельницький рішив зараз зпід Білої Церкви вислати посольство до короля. Як посередник прийшов йому у поміч браславський воєвода, Адам Кисіль. Був це православний шляхтич, дуже привязаний до православної церкви, гарячий оборонець її прав; він чванився своїм українським родом і тим, що ніби його предок боронив Києва від наїзду Болєслава Хороброго, — але сам не уявляв собі інакше України, як тільки у злуці з Польщею. Перед поляками він заступався відважно за права свого народу, але знову серед українців голосив безупинно потребу державно-польського патріотизму. За його радою Хмельницький поставив дуже помірковані домагання: він жадав, щоби побільшено козацький реєстр до 12 000 та виплачено військову плату, що залягала 5 років; разом з тим просив, щоби не нарушувано прав православної віри у Польщі й Литві та привернено православним кілька забраних церков.
Повстання черні
Але поміркована козацька політика не мала ніяких видлядів на успіхи. В тім самім часі, коли Хмельницький приготовляв посольство до Варшави, умер король Володислав IV. Була це подія, що помішала всі козацькі пляни. Козаки були певні, що король їм співчуває, що розуміє причини, які загнали їх до повстання, що погодиться з тим, що сталося, і простить запоріжському війську його «поневільну вину». А тут на місце цього поміркованого, розумного володаря приходили до влади недоступні магнати і юрба шляхти, що кипіла ненавистю до козаків, — тяжко було думати про мир.
З другого боку мировим переговорам перешкодило всенароднє повстання. Від самого початку агітація за повстанням ішла не тільки серед козаків, але й між «посполитими людьми», панщизняними селянами і дрібним міщанством, між яким було багато випищиків. Це були природні союзники козацтва. Але Хмельницький і його однодумці не сподівалися, що на їх зазив повстануть такі величезні маси народу та що повстання, мов огонь, піде по цілій Україні. «І так народ посполитий на Україні, почувши про знищення військ коронних і гетьманів, зараз почав збиратися в полки, не тільки ті, що козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав», оповідає про це наш літописець Самовидець. «І на той час туга велика людям значним всякого стану була і наруга від посполитих людей, а найбільше від гультайства, тобто броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів; що хочби який чоловік значний не хотів приступати до козацького війська, то мусів, щоби позбутися того посміховиська і нестерпних бід...»
Розбурхана народня маса почала боротьбу на свій спосіб, під своїми кличами і для своїх цілей. Селяни і міщани не хотіли миритися зі шляхтою: вони якраз у знищенні шляхти бачили кінець свого поневолення. Ненависть до панів, що зростала цілими десятиліттями, тепер вибухла у найгострішім виді, «Денебудь знайшлася шляхта, слуги замкові, жиди й урядовці міські, — усіх забивали, не щадячи ні жінок ні дітей їх, маєтности грабували, костели палили, обвалювали, ксьондзів забивали, двори і замки шляхетські і двори жидівські пустошили, не зіставляючи жадного цілого. Рідко хто у тій крові, на той час, рук своїх не мачав і тої грабежі не чинив», пише Самовидець.
З поміж народу, «черні», виринуло багато талановитих ватажків. На Сіверщині визначався дрібний шляхтич Петро Головацький; повстанці здобули тут Чернигів, Стародуб, Гомель і інші менші городи й уладили страшну різню жидів. В Уманщині проводирем був Ганжа, у Браславщині Трифон з Бершаді. Тут, на Правобережжі, у руки повстанців дісталися всі визначні замки, як Немирів, Тульчин, Винниця, Браслав, Попонне; шляхта майже вся вивтікала, жидів багато вирізано, повстанці захопили масу зброї і всякої добичі.
Найславніше імя добув собі полковник Максим Кривоніс. Про походження його були різні чутки; одні уважали його міщанином з Могилева, інші з Острога, ще інші називають Кривоноса чужинцем, шкотом, що на Україну прийшов як вояк. Це був чоловік незвичайно відважний і завзятий, а з особливою ненавистю відносився до князя Яреми Вишневецького. Цей князь, хоч і походив з української родини і мав своїм предком основника Січі, вже був католиком і славився, як гострий пан і воріг козаччини. Повстання вигнало його з маєтностей на Лівобережжі; він пробував спинитися на Волині й особливо строго поступав з повстанцями, карав їх всякими муками, казав забивати на кіл, сверлами очі вертіти: «нехай чують, що вмирають»... Кривоніс видав князеві бої під Немировом і Махнівкою і так погромив його військо, що гордий князь мусів чим скоріше втікати на захід.
Пилявці
Реєстрові козаки, що підняли повстання для своєї справи, зпочатку з острахом гляділи на народній рух. Не в їх намірах було іти з «гультайством» і панщизняною черню, — розбої і грабежі народніх ватажків компромітували їх діло перед польським урядом, з яким вони хотіли наладнати добрі відносини. Але народній рух поширився так далеко, що не можна було ані його стримати, ані йому противитися. Треба було рахуватися з тим, що сталося. А притім розгром шляхти давав козаччині великі матеріяльні і політичні користи: ціла східня Україна була вільна від панів, можна було заняти великі простори й завести тут козацький лад. Відділи черні скріплювали незвичайно козацьке військо, з такими силами можна було опертися цілій Польщі.
Так прийшло до союзу між реєстровим військом і «поспільством». Хмельницький увійшов у порозуміння з ватажками черні і признав їх козацькими полковниками. Кривоніс дістав черкаський полк, Головацький переяславський, Ганжа уманський. Але разом з тим козацький гетьман старався увести ватаги охотників у військовий порядок і дисципліну. Він домагався безоглядного послуху своїм наказам, нищив анархію, своєволю і розбишацтво. Одною з перших екзекуцій, які він наказав, було покарання смертю своєвільників, що знищили маєтности Вишневецького. Так само суворо поводився Хмельницький з полковниками: навіть народній герой Кривоніс, за непослух, був покараний звичайною запоріжською карою — був прикований до гармати.
Обі сторони, й українці й поляки, не мали охоти до згоди і війна почалася наново. На чолі польського війська, на місце гетьманів, що були у неволі, станули три «регіментарі»: старий князь Заславський, молодий Конецпольський й учений Остророг; Хмельницький схарактеризував їх коротко: «один перина, другий дитина, третій латина»... Польське військо під Константиновом ударило на передові українські відділи, віднесло деякі успіхи, але під напором козацьких полків мусіло уступити назад і повстанці добули сильні замки Межибіж і Бар.
До головної битви прийшло під Пилявцями. Польський обоз був дуже великий, бо шляхта ішла на війну з усякими достатками. «Вибралися панята не так з залізом, як зі сріблом і золотом, — з цілої Корони понабирали столового посуду», шуткував собі один польський жовнір. «Вибралися з пурпуровими ридванами, з золотими гудзами, з шатами обшитими сріблом і клейнотами»... У таборі не було ладу, три регіментарі не мали пошани і не вміли вдержати послуху. 23 вересня 1648 р. Хмельницький ударив цілою силою і відразу викликав переполох серед поляків. Полководці перші кинулися втікати, за ними пішла кіннота і ціле військо. Серед ночі, по бездорожжах усе тікало, куди несли очі. Молодий Конецпольський, перший виновник війни, по дорозі стратив коня, обмінявся одежею з якимсь селянином і так перебраний втікав дальше. Величезний табор з усякими достатками, артилєрія і вся зброя дісталися у руки переможців — українців.
Львів і Замостя
Після пилявецької перемоги козацька старшина відбула раду, що робити дальше. Помірковані полковники були за тим, щоби не йти дальше, але станути на Случі і тут укріпитися. Але чернь була жадна дальшої боротьби, а також татари домагалися походу у Польщу. Хмельницький, хоч сам бажав мира, рішився продовжати війну. 8 жовтня 1648 р. українські війська станули вже під Львовом, що був тоді укріпленою твердинею. Але війська у місті було небагато, бо Ярема Вишневецький, що зразу готовився боронити Львів, на вістку про наступ Хмельницького, захопив гроші, які зібрано на оборону, і залишив місто на власну долю. Налякані міщани почали відразу переговори. Але Хмельницький не думав нищити Львова: «пожалував найпершого міста на Руси», пише польський історик Рудавський. Козацькі гармати ледви кілька разів вистрілили на мури, а тільки відділи Кривоноса вели наступи і 15 жовтня добули Високий Замок. Гетьман пристав на окуп, біля пів міліона золотих, і 26 жовтня українська армія помаширувала далі.
Зпід Львова Хмельницький пішов на Замостя. Там, у сильнім замку, замкнувся Вишневецький, козаки хотіли його добувати. Але Хмельницькому більше залежало на тім, щоби бути ближче Варшави, де відбувався вибір короля. Як елєкція була вже покінчена і королем обрано Яна Казимира, за яким Хмельницький подав голос, українське військо уступило на Придніпрянщину.
У Києві і Переяславі
На день перед святом Різдва гетьман-переможець уладив вїзд до Києва, старої столиці України. Ціле місто витало його святочне, на стрічу йому виїхав митрополит Косів з єрусалимським патріярхом Паісієм, київська академія приймала Хмельницького промовами і віршами, в яких славлено його як Мойсея, що освободив український нарід з неволі, «Богом даного і тому Богданом названого». По дорозі усюди Хмельницький стрічався з радістю і любояю народа і відчував, як дуже змінилися відносини на Україні завдяки повстанню, — але аж тут, у розмовах з найвизначнішими представниками української інтелігенці, утвердився у думці, що повстання увело український нарід на нову дорогу: що справа козацького реєстру чи автономії дрібна і другорядна супроти змагань, які проявляє цілий нарід, — що одинокий шлях, яким треба іти, це шлях власної Державности.
В лютні 1649 р. до Переяслава приїхали посли Яна Казимира, щоби вручити Хмельницькому булаву — новий король признав його гетьманом козацького війська. Але на промови послів, що заповіли приїзд комісії для остаточного замирення, Хмельницький відповів іншою мовою. «Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде, — тепер війна, мусить бути! У тих трьох чи чотирьох неділях виверну всіх вас, ляхів, до гори ногами і потопчу вас так, що будете під моїми ногами, а на остаток вас цареві турецькому в неволю віддам! Вибю з ляцької неволі український нарід весь! Перше я за свою кривду і шкоду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тім чернь уся, — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоби ви не знищили хлопів і на козаків не вдарили. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім. За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлю і Волині тепер, — досить вчасу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно. Не зістане у мене і нога жадного князя і шляхетки у тій країні; а схоче котрий з нами хліба-соли їсти, — нехай війську запоріжському буде послушний!»
Перемога і мир під Зборовом
Хмельницький погодився на коротке перемиря, але під літо 1649 р. розгорілася наново війна. З польського боку виступали у поле всі найвизначніші магнати, Вишневецький, Заславський, Фірлєй, Конецпольський, Лянцкоронський. Вони легко перейшли Случ і тут почали громити пограничні селянські і козацькі відділи. Але як прийшли вісти, що наближається головне військо Хмельницького, счинився між ними переполох. Один польський офіцер описував це так: «Панове регіментарі, поки з хлопами була справа, рядили не найгірше; а тепер, як прийшлося до справжніх козаків і татар, зовсім стерялися, тільки один до одного їздили; уже стало на тім, щоб як тільки настане ніч, кожний у свою путь: одні до Камянця, інші до Володимира; один з другим шопотів, а кожний, що мав кращого у возі, тягнув на коня»...
Поляки уступили спішно і заховалися під мурами замку в Збаражі. Українські війська замкнули їх довкола і почали облогу. У боях полягло кількох козацьких старшин, між іншими корсунський полковник Морозовицький, якого оспівано в піснях під іменем «преславного козака Морозенка». В тім самім часі (31 липня 1649 р.) на Поліссі під Лоєвом поляг у бою з литовськими військами київський полковник Кричевський, друг Хмельницького, що в початках повстання визволив його з вязниці.
На допомогу польським обложенцям у Збаражі виправився сам король Ян Казимир. Він ішов на Сокаль, Радехів, Топорів, Зборів. По дорозі проголосив універсал, яким відібрав Хмельницькому гетьманський уряд, а на його місце гетьманом визначив Семена Забузького, одного з нечисленних козаків, що не пристали до повстання. Але про українську армію і її наміри король не мав ніяких певних відомостей; польські стежі ніде не могли захопити козаків, а від місцевого населення навіть на муках не можна було нічого добути. Тимчасом Хмельницький незамітно забрав більшу часть війська зпід Збаража і виступив з ним на стрічу королеві. Дня 15 серпня, коли польське військо наближалося до Зборова, несподівано ударили на нього козаки і татари. Польські обози, що були розтягнені на довгім просторі від села Метенева до Зборова, не могли боронитися і дісталися у руки татар. Сам король перейшов Стрипу, і тут з військом замкнувся в оборонному таборі. Війська Хмельницького почали наступ з усіх сторін, — ситуація була така, що король міг попасти у подон з усім військом. Тоді Ян Казимир був примушений віднестися до козацького гетьмана з пропозицією переговорів, — до того самого Хмельницького, якому перед кількома днями відібрав булаву.
Під напором хана, Хмельницький мусів погодитися на мир, який підписано 18 серпня 1649 р. Число козацького війська означено на 40 тисяч. Козаки мали право перебувати у трьох воєвідствах, — київськім, браславськім і чернигівськім, — від Случі на заході по московську границю на сході. Як кого з інших земель приймуть до реєстру, може без перешкоди перейти з усім майном на Україну. На козацьку територію не вільно входити королівському війську. Також жиди не можуть тут проживати. Державні уряди у згаданих трьох воєвідствах має діставати тільки шляхта грецької віри. Справа знесення унії буде рішена на найближчому соймі. Київський митрополит дістане місце в сенаті. У Києві не вільно єзуїтам закладати шкіл. За всякі воєнні проступки проголошується амнестія; маєтности сконфісковані шляхті, що була у повстанні, будуть привернені власникам.
Козацька держава
Зборівський мир не заспокоїв мрій Хмельницького про велику державу «по Холм і Галич», але всетаки дав козаччині можність організувати державне життя. Найважнішим вислідом замирення було це, що запорожське військо дістало свою обмежену територію, на яку не мали вступу польські війська, — це була основа для державної будови. Козаки почали уводити тут запоріжський устрій.
Найвищу законодатну владу мала козацька рада, якій належав вибір гетьмана і рішення про напрям внутрішньої і заграничної політики. У перші роки повстання, Хмельницький доволі часто скликав повну чи генеральну раду, до якої доступ мали усі козаки. Але така рада, на яку збиралися тисячі козаків, не була здібна до яких небудь ухвал; що найбільше могла прийняти внесення, які їй ставив гетьман, але часто перемінялася на анархічні, бунтівничі збори. Тому більше значіння мала рада старшини, невелика щодо числа учасників, — на якій була можлива річева дискусія.
На чолі виконуючої влади стояв гетьман і йому підлягали всі урядовці. Хмельницький, завдяки своїй сильній індивідуальности і заслугам, мав послух у всіх і проти його волі ніхто не відважався що небудь робити; а часто він сам без відома ради і старшини переводив це, що уважав за відповідне. При гетьмані була генеральна старшина: писар, обозний, два осаули і два судді. Вони творили немов міністерство, що мало управу краю. Найбільше значіння мав генеральний писар Іван Виговський, найближчий дорадник гетьмана; він зорганізував генеральну канцелярію, у якій сходилися всі нитки і внутрішньої управи і заграничних зносин. Військо було під управою осаулів, які заступали гетьмана у походах; обозний мав нагляд над артилерією і обозами. Скарб був зорганізований добре, хоч не було ще постійного уряду ген. підскарбія. Доходи ішли з давних королівщин, з податків, які платило ціле населення і з цла, яке побирали на границі; цлові комори уладив молдаван Остафій Остаматенко.
Цілий край поділено по запоріжському звичаю на полки і сотні. Після зборівського мира було 16 полків: чигиринський, черкаський, канівський, корсунський, білоцерківський, уманський, браславський, кальницький (винницький), київський, переяславський, кропивенський, миргородський, полтавський, прилуцький, ніжинський, чернигівський. Полковники мали і військову і цивільну владу, таксамо сотники; по містах над козаками мали владу городові отамани, над міщанами війти.
Суди були городові, сотенні, полкові, а найвищою інстанцією був суд генеральний. Козацьке судівництво користувалося давним міським, магдебурським правом і звичаєвими нормами, які витворилися на Запоріжжі. Обовязувала засада: «де три козаки, там два третього судять».
Спроби порозуміння з Польщею
Після зборівського замирення Хмельницький льояльно старався утримати добрі відносини з поляками. Таку умірену політику наказував політичний розум: щоби увести і закріпити козацьку владу на великих просторах Придніпрянщини, на це був потрібний довший час спокою. Для цеї мети треба було понести великі жертви.
Першою було заведення козацького реєстру. Під прапорами повстання стояло до 300 тисяч людей, що звалися козаками і уживали козацьких вольностей; на основі зборівського миру козацьке військо мало бути обмежене до 40 тисяч. Таке обмеження війська було навіть по думці гетьмана і старшини, бо з таких великих мас народа підчас війни мало було користи, а ці охотники жадали для себе козацьких прав на некористь справжніх, «старовинних» козаків. Хмельницький остаточно перевів цей 40-тисячний реєстр, але через те втратив багато популярности серед народу. Нові «випищики» збиралися полками, виступали з погрозами проти гетьмана «зрадника», у деяких місцях виринули навіть самочинні гетьмани.
Ще більше невдоволення прийшло з моментом, коли на Придніпрянщині появилися наново пани. Вони приїздили зразу з невеликою службою, до селян відносилися лагідно, не вимагали ніякої панщини, а вдоволялися чиншами, — а все таки нарід бачив, що зненавиджена панська влада обновляється знову, що всі визвольні змагання пішли на марне. До того ще з земель, які залишилися під королівською владою, доходили страховинні вісти, як то пани карають повстанців, кілько людей пішло під суд, кілько покарано смертю. Амнестія, яку обіцяв король, залишилася тільки на папері.
Не були здійснені і інші зборівські постанови. Православний митрополит не дістав місця у сенаті, хоч і це було святочно запоручене; не повернено теж православним спірних церковних маєтностей. Мирова політика, яку вів канцлер Оссолінський, втратила грунт і на королівському дворі і серед шляхти. З татарської неволі повернувся гетьман Микола Потоцький давній ворог козаччини, і став організувати біля себе прихильників кривавої розправи з «бунтівниками».
Молдавський похід
У таких відносинах Хмельницький мусів шукати помочі для України куди інде. У печатках повстання козаччина опиралася на союзі з Кримом; зрада хана під Зборовом показала, який цей союзник непевний. Але зірвати з татарами було неможливо супроти польської небезпеки; треба було тільки знайти спосіб, щоби цих своєвільних союзників утримати у вірности. Крим був під протекторатом Туреччини і туди повернув Хмельницький свої наміри. Турецька держава в ті часи була доволі ослаблена, недоставало їй великих султанів, що піднялиб значіння ісляму, — але всетаки це була одна з найбільших держав в Европі, належали до неї багаті країни, а її вазалями були й христіянські держави, Семигород, Волощина й Молдава. Польща боялася союзу українців з татарами і турками і заохочувала Хмельницького до походів на Чорне Море, — там повинні козаки шукати воєнного «хліба», не на «волости». В червні 1650 р. до Чигирина приїхав також венецький посол Віміна й обіцював козакам допомогу республики св. Марка, якщо вони рушать на море проти турків. Але Хмельницький вже перше навязав добрі відносини з Портою і не думав їх зривати, а навпаки старався увійти у ближчі звязки з балканським світом.
У Молдавії, яку від України відділяв Дністер, воєводою або господарем був Василь Лупул, князик хитрий і незвичайно багатий. Він уміло лявірував між Туреччиною, якої був підданцем, та Польщею, якої боявся; у зборівській війні він помагав полякам проти українців. Хмельницький задумав відплатитися Лупулеві за його інтриги й у вересні 1650 р. несподівано, з 70-тисячним українським військом і татарами, рушив на Молдаву. Цей блискучий рейд захопив Лупула неприготованим; він мусів під Яссами миритися з козацьким гетьманом. Мир став на тому, що Лупул обіцяв бути союзником України та віддати свою доньку, славну красавицю Розанду, за жінку старшому синові Хмельницького, Тимошеві.
Цей успішний похід підняв значіння Хмельницького у Константинополі. Козацького посла, полковника Ждановича, султан прийняв ласкаво і переслав гетьманові у дарунку дорогі коні і зброю; невдовзі приїхало до Чигирина турецьке посольство, а врешті в березні 1651 р. султан, окремою грамотою, заявив готовість обняти протекторат над запорожським військом. Кримському ханові султан наказав помагати козакам проти Польщі.
Берестечко
Хоч Хмельницький уже «одною ногою стояв у Туреччині», не хотів війни з Польщею і пробував по мирному вирішити справу. У листах до шляхти, зібраної на соймики, він писав так: «Мила нам наша батьківська земля, але природжена віра наша мусить бути ще миліша. Ми за неї завсіди радо вмирали. А тепер нам дома насильство діється! Ми нікому не хочемо чинити безправя, тільки своєї власносте допевняємося. З їх милостей (шляхти) хто хоче і як хоче, нехай вірить. Нам до того нема нічого, ми свого, а не чужого домагаємося. Але панове уніяти, що нам гвалтом забрали, нехай повернуть! Не приведіть нас до останнього одчаю! Не примушуйте нас, щоб ми шукали помочі деінде!» Але Ян Казимир рішив уже війну і польські полки рушили на козаків.
Поляки несподіваним нападом захопили Красне (недалеко Бару); браславський полковник Данило Нечай поляг у бою 21 лютого 1651 р. Польські війська пішли дальше, на Винницю, але полковник Іван Богун цілий тиждень боронився завзято і такі втрати завдав полякам, що не були в силі іти дальше. Тоді наспіли на підмогу козацькі полки з Придніпрянщини. Під Липівцем 20 березня прийшло до великого бою; серед польського війська прокинулася паніка, така, як колись під Пилявцями, що полків не можна було стримати від утечі. Хмельницький пішов скорими маршами вперед і дійшов аж до Зборова в Галичині.
У всіх землях, через які переходили козацькі війська, селянство кинулося знову до повстання. Селянський бунт спалахнув навіть на етнографічній польській території, на карпатському Підгіррі, біля Нового Торгу: ватажком виступав там Олександер Костка Напєрський, що називав себе сином короля Володислава IV; була це людина з освітою, зручний демагог, дуже популярний серед селянської маси; але його скоро увязнили і він дав голову під сокиру ката.
Головне польське військо під проводом Яна Казимира рушило на Волинь і Хмельницький мусів також туди повернутися. Оба війська зустрілися під Берестечком. Польський табор усадовився на кращому місці, серед річок і болот, що його добре боронили; Хмельницькому залишилося гірше місце, нерівне, між горбами і лісами, де не можна було розвинути всеї сили. Перші бої були корисні для українців — на полі стрічі полягло до 7 тисяч поляків; ця перемога підняла дуже духа серед козаків. Але несподівано прийшли події, що цілком змінили ситуацію.
Хан Іслам Герей, що прийшов також під Берестечко, від початку не проявляв охоти до боротьби. Засланявся тим, що у татар байрам, піст, то нарікав на невигідне місце боротьби, то на дощі; але ймовірно хан мав якісь зобовязання супроти поляків і тому відтягався від участи у війні. І нараз, коли бої були у повному розгарі, татари кинули свій обоз і пустилися втікати. Хмельницький разом з Виговським пустилися здоганяти хана, але він не тільки не затримався, але просто увязнив гетьмана та писаря і забрав їх з собою.
Козацьке військо, залишене без гетьмана, попало у замішання і переполох. Старшина всіми силами старалася утримати порядок. Провід взяв зразу кропивенський полковник Джалалий, старий друг і дорадник Хмельницького, але не міг добути собі послуху. По ньому з черги гетьманили Матвій Гладкий і Богун. Коринтський митрополит, що був у таборі з численним духовенством, старався також впливати на військо. Але всі зусилля були даремні. Поляки, що дізналися про ці події, рушили наступом на козацький табор. Схвильована маса кинулася до безладної утечі. 10 липня 1651 р. — по трьох тижнях боїв — прийшла остаточна катастрофа: поляки добули козацькі становища з артилєрією, обозами і великим військовим майном.
Мир під Білою Церквою
Хмельницький, як тільки добувся з татарської неволі, з незвичайною енергією взявся до нової організації війська. Положення було нелегке, бо рівночасно литовські війська під проводом гетьмана Януша Радивила напали на Київ, добули місто й уладили тут страшний погром, — погоріла тоді велика частина міста з церквами і манастирями. Радивил мав тепер зійтися з польським військом і спільно нищити козаків. Хмельницький за центр оборони вибрав Білу Церкву, у скорому часі побудував сильні фортифікації і стягнув тут усе військо, що ще залишилося. Поляки, що рахували на повний занепад козаччини, з дивом побачили перед собою добре впорядковану і сильно укріплену армію.
Під Білою Церквою прийшло до переговорів, що закінчилися миром 28 вересня 1651 р. Козацьке військо зменшено до 20 тисяч. Територія, на якій козакам вільно було проживати, мала обмежитись до самого тільки київського воєвідства; Браславщину і Чернигівщину козаки мали залишити. Шляхті вільно було вернутись до своїх маєтків, таксамо жидам, татари повинні вийти з України. До цих тяжких умов додано ще пусті слова про амнестію і дарування провин...
Перемога під Батогом
Хмельницький прийняв білоцерківські умови тільки тому, що знав, що вони залишаться невиконані. Польські магнати уважали мир тільки коротким перемиррям, — готовилися знову до війни, яка мала привернути вповні панську владу на Україні. Польський сойм не затвердив білоцерківського договору. З другого боку маси покозаченого селянства не думали піддаватися реєстрації, або вступатися із місць, на яких засиділися. Поворот панів при асистенції війська викликав тільки загальне озлоблення; нарід кинувся до самооборони. Почалася знову війна, ще більше завзята і кривава.
Щоби не допустити до нового повстання, польний гетьман Калиновський почав збирати військо у Браславщині. Він заложив обоз між Богом та Собом на великій рівнині, дуже тяжкій до оборони, і звідтам задумав рушити на козаків. Але Хмельницький попередив його. Він готовився до походу на Молдаву, мав зібране свіже військо і татар, несподівано рушив на Калиновського. До бою прийшло 2 червня 1652 р. під Батогом. Зразу вела бій кіннота; потім козацька піхота підійшла під польський табор і після кількагодинної стрілянини розірвала довгу лінію укріплень, що протягалися на милю. Козаки вдерлися до табору; серед королівського війська почався переполох, деякі полки прямо збунтувалися. Польський гетьман з прибічним військом заховався до внутрішніх фортифікацій, але й тут козаки його добули. Сам Калиновський у бою поляг, частина війська щасливо утекла, решта лягла на місці, або дісталася до татарської неволі. Взаїмна заїлість була така велика, що багато бранців козаки вирубали на місці.
«Вінець і кінець» Тимоша Хмельниченка
Битва під Батогом виказала, що Берестечко було тільки припадковим епізодом занепаду духа серед козаччини; що енергічна рука Хмельницького знову увела військо у порядок і веде його до перемоги. Сам Хмельницький відчував свою силу і сильніше, як передтим, підкреслював свої змагання до повної державної незалежности. Один з польських політиків писав тоді про «Намір Хмельницького — панувати абсолютно і незалежно, не маючи над собою ніякого монарха, і мати у своїм володінню весь той край, що починається від Дністра і йде до Дніпра і дальше до московської границі».
У ті самі часи в Англії владу взяв у свої руки Олівер Кромвель, також генерал збунтованих військ, і твердо держав країну у своїх руках; Кромвель переписувався з Хмельницьким як з рівним і титулував його володарем козацької країни. Безперечно приклад «льорда протектора» утверджував українського гетьмана у його змаганнях. Щоби зазначити свою силу, Хмельницький підіймає знову молдавський плян, — подружити сина з донькою господаря.
Тиміш Хмельниченко мав тоді двацять кілька років. Був високого росту і великої постави, визначався силою, чудово їздив на коні і володів зброєю. Батько висилав його у походи, уводив у тайни своєї політики, готовив його собі на наступника. У почоті 3 тисяч добірного козацького війська виправився Тиміш до Яссів і у серпні 1652 р. взяв шлюб з Розандою. Після весілля Лупул став накланяти зятя до виступу проти Волощини і Семигороду; хитрий воєвода думав при помочі козаків злучити під своєю владою всі три прикарпатські господарства. Але семигородський князь Ракоцій і волоський воєвода Басараб випередили ці пляни, напали на Лупула і прогнали його з Молдави. Тиміш виправлявся двічі на підмогу тестеві, але перший раз вороги погромили його під Торговицею у Волощині, — другий раз спинився при облозі Сучави і тут поляг від гарматньої кулі 15 вересня 1652 р.
Не стало улюбленого сина гетьмана, а разом розвіялися династичні і політичні пляни Хмельницького. Гетьман думав ще сам іти на Молдавію, але полковники рішучо спротивилися йому: «Не годиться нам чужу землю обороняти, а свою без охорони кидати!»
Договір з Москвою
З невдачею молдавського пляну втратив також для Хмельницького значіння союз з Туреччиною. Зрештою з цього союзу користи було небогато: султан не був у силі дати воєнної підмоги свойому вазалеві, а навіть на хана, Порта не мала великого впливу і він вів свою власну політику супроти України. Тому Хмельницький рішив скермувати політику України на інші рейки — до союзу з Московщиною.
Українські політики ще перед Хмельниччиною старалися приєднати для України протекторат Москви, — згадати хочби Сагайдачного, митрополита Борецького і проводирів повстання 1637—38 р. Хмельницький також від початку намагався добути приязнь московського царства. Вже по перших перемогах закликав царя, щоби засів на польському престолі, потім безнастанно закликав Москву ратувати православну віру; коли ці заклики не помагали, почав погрожувати: уладив демонстративну мобілізацію лівобічних полків, почав на своїм дворі приймати московського самозванця Тимошку Акундинова. Але Москва зразу трималася обережно; хоч і не відмовлялася, але й не приймала козацьких оферт. Аж по довгій обсервації подій московські політики дійшли до переконання, що союз з Україною утвердить силу Московщини на цілому сході Европи і вкаже їй шлях на Балкан; тоді згодилися на переговори.
В січні 1654 р. до Переяслава приїхало московське посольство під проводом воєводи Бутурлина. З української сторони явився тут Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, біля 100 сотників, стількиж нижчої старшини і дещо козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив раду. У промові він вказав на це, що Україна не може жити без тісного союзу з одним із сусідних володарів; вибирати можна між Туреччиною, Кримом, Польщею та нарешті Московщиною. Але тамті царі усі завели, — вся надія на одного московського царя. Рада, підготовлена наперед, без протесту, однодушно згодилася на звязок з Московщиною.
Але як тільки почалися переговори про суть обєднання, зараз виявилися різниці між політичним думанням українців і москалів. Українці жадали, щоби бояри в імени царя заприсягли злуку. Москалі не хотіли про це й чути: цар не звик присягати своїм підданцям, козаки повинні вірити цареві без присяги. Ця різниця поглядів мало не розбила переговорів; але як бояри запевнили, що цар своєю грамотою затвердить вольности України, гетьман з козаками склали присягу. Але залишилося немиле почування, що важко буде утримати згоду з Москвою.
Остаточний договір складено в Москві у березні 1654 р. Це т. зв. «березневі статті». Цар забеспечив Україні автономію, що торкалася таких справ; гетьмана і старшину вибирає рада; українські уряди й суди є незалежні від московських; податки на Україні збирає український уряд; козацького війська має бути 60 тисяч; залишається давній поділ на стани, козацький, шляхетський, міщанський і духовний, а кождий стан заховує свої права; Україна має право вести переговори з іншими державами. Українці признали такі права царя: утримувати у Києві воєводу та військову залогу; про закордонні посольства гетьман повідомляє царя; також про вибір нового гетьмана військо повідомляє царя. На затвердження прав усіх станів цар видав свої грамоти.
Учені історики права стараються означити, під яку категорію державного права підходить обєднання України з Московщиною. Погляди є поділені: одні уважають це персональною унією, другі реальною, інші конфедерацією; найбільше прийнята теорія васальства або протекторату. Україна залишалася окремою державою під зверхнім протекторатом московського царя. Але Москва від початку змагала до того, щоби свої права над Україною, скільки можна поширити.
Війна з Польщею
Хмельницький склав умову з Московщиною передовсім в тій ціли, щоби дістати військову допомогу проти Польщі. Польсько-московські відносини здавна були напружені і тепер цар, заступаючися також за Україною, виповів Польщі війну. Зате Україна втратила іншого союзника — Крим. Хан був занепокоєний тим, що Україна спільно з Московщиною може звернутись на татар і виповів Хмельницькому давню приязнь. Татари почали тепер співділати з поляками і так Україна знайшлася у боротьбі з двох сторін. Рік-річно повторялись походи і бої на Правобережжі.
В осені 1653 р. Хмельницький був під Жванцем на Поділлі. В грудні поляки склали договір з ханом, у якім погоджувалися привернути зборівський договір; але у тайній умові король згодився на це, щоби татари взяли ясир з козацької території.
Весною 1654 р. польські війська війшли у Браславщину і загналися аж під Умань; всі менші містечка знищено, але Умань був укріплений так сильно, що порівнували його з славною нідерляндською Бредою, — поляки не вдіяли тут нічого.
В осені 1654 р. польські війська повторили рейд у ті самі сторони. Вславилася тоді геройською обороною подільська Буша; жінка сотника Зависного, щоби не дістатися у неволю, порохом висадила замок у повітря. В тому самому місці поляки водою залили печерю, де поховалися повстанці, — всі вони потонули, але не піддалися. Таксамо завзято, але безуспішно боронилися інші подільські містечка. Щойно сильний Браслав затримав наїзд.
В січні 1655 р. поляки з татарами пробували знову добути Умань, якого боронив Богун. На допомогу городові рушив Хмельницький. Недалеко Охматова на Дріжиполі прийшло до страшного бою 29—30 січня. Битва велася ніччю на лютому морозі. Ненависть була така велика, що вояки бралися рукопаш і билися оглоблями: трупів лежали цілі гори і військо заставлялося ними, як окопами. Число убитих з обох сторін рахували 15 тисяч! Дріжиполе залишило найстрашнішу память.
Ці війни і напади спричинили страшне знищення Поділля, Браславщини і південньої Київщини. Щорічно боєва лінія пересувалася з заходу на схід і зі сходу на захід, все появлялися нові війська і експедиції, все нещасливу країну пустошили татарські наїзди. Один з сучасників оповідає, що між Дністром та Богом орда спалила 270 містечок, 1000 церков лягло у попелищах; татари погнали до Криму 200 тисяч людей, кількож загибло у боях, важко було зрахувати. «Самих дітей, подушених по дорогах і в замках, рахую на 10 тисяч. Велів я по полях їх ховати і до одної ями накидали 270, а решту й кинули ховати. Не було між ними старших від одного року, — старших орда забирала. Селяни ходять юрбами, оплакують своє нещастя»... Так пише про це сучасний старшина.
Другий похід на Галичину
Може Україна не прийшлаб до такого знищення, якби Москва скорше прийшла на підмогу. Але царські війська збиралися поволі і щойно літом 1655 р. рушили на Польщу. Одна частина московської армії пішла на Смоленськ, друга разом з українськими військами на Галичину. Вже в початках походу прийшло до непорозуміння між московським воєводою та Хмельницьким. Москалі хотіли вести війну як у ворожій країні, бажали добувати приступом міста і брати добичу; гетьман не дозволив нищити західніх земель, старався переговорами і ласкою єднати собі населення. Під Городком 15 вересня 1655 р. українські і московські війська погромили Миколу Потоцького так сильно, що він мусів уступити на захід. Ціла Галичина знайшлася знову у руках козаків і Хмельницький вислав окремі загони на Перемишль, Ярослав, Замостя, навіть Люблин, де була невелика українська громада. «Що Бог дав нам зайняти руської країни, на цьому стоятимемо» — приговорював гетьман, а Виговський додавав: «Доки дійшла козацька шабля, доти мусить бути козацька влада». Але столичнього Львова козаки знову не добували, — Хмельницький боявся, щоби московський воєвода не примусив львовян присягати на віру цареві і згодився взяти окуп.
Тимчасом прийшли вісти, що хан, як союзник польського короля, напав на Придніпрянщину і знову її пустошить. Хмельницький розпочав відворот. Під Озірною 18 листопада 1655 р. на козацький табор напали татари; у боях дуже потерпіли москалі, а Хмельницький переговорами заспокоїв хана.
Окупація Білоруси
Одночасно велася боротьба на землях Литовського вел. князівства. Тут при московськім війську був помічний козацький корпус під проводом ніжинського полковника Івана Золотаренка. Українські війська добули низку твердинь, як Гомель, Чичерськ, Новий Бихів, все на білоруській території. Але ці міста піддавалися не на царське імя, а під козацьку владу, всюди поширився козацький устрій, з поділом на сотні, селяни і міщани записувалися до козацького війська і навіть по козацьки голили чуприни. Цар невдоволений таким ходом справи вислав Золотаренка дальше на північ аж на Вильно, Городно, Ковно. Але козаччина на Білій Руси не упала. Після смерти Золотаренка (він поляг при облозі Старого Бихова в листопаді 1655 р.), його наступник Іван Нечай почав титулуватися білоруським полковником і ще тіснішими звязками злучив білоруську займанщину з Україною. Білоруси, яких з українцями лучила культура і спільна оборона православної церкви, воліли бути у політичній єдности з Україною, як підлягати Москві.
Виленський мир
Московські війська зайняли майже ціле Литовське вел. князівство з столицею Вильном. Рівночасно на Польщу рушив шведський король Карло Густав і опанував Варшаву та Краків. Ян Казимир мусів кинути свою державу і шукати захисту на Шлезьку. Тоді серед польських магнатів повстала партія, що хотіла на польському престолі посадити царя Олексія Михайловича. Цар, вдоволений таким вислідом війни, згодився на переговори.
Можливість згоди Московщини з поляками дуже занепокоїла Хмельницького, — він боявся, що поляки зажадають знову України для себе. Всіми способами старався він відтягнути царя від мира, а як це показалося неможливе, вислав до Вильна своїх представників і жадав, щоби козацькій державі признано границю на заході так далеко, поки сягає православна віра. Підчас мирового зїзду московські делегати піддержали українські домагання і жадали для України, злученої з Московщиною, границі по ріку Буг. Але до самих переговорів козацьких послів не допустили; московська делегація уважала, що вона сама може заступити українські справи.
Ця поведінка москалів викликала страшне обурення на Україні. Козацькі посли вернулися знеохочені, припали до ніг гетьмана й обливаючися сльозами, говорили: «Пропало тепер запоріжське військо, нема нам нізвідки помочі, не маємо де голови своєї прихилити. На чому договорилися царські посли з ляцькими комісарями, про те нам зовсім нічого невідомо. Царські посли не тільки що не радилися з нами про ніщо і не пустили нас до посольського шатра, але й здалека не допускали нас — як псів до церкви божої!»... Й оповіли, що є чутки, що Україна має вернутися під польську владу. Хмельницький кинувся тоді мов божевільний і скричав: «Вже ви, дітки, тим же журіться! Я вже знаю, що робити; треба відступити від царської руки і піти туди, куди Бог повелить: не то що під христіянського пана, але хочби під бісурмана». Так почав рватися союз з Московщиною.
Переговори зі Швецією і Семигородом
Тодішня міжнародня ситуація облекшувала Хмельницькому змагання до самостійности. Польща, знищена шведським і московським наїздом, була готова признати вповні українську державність, щоби тільки козаків відтягнути від Московщини. У Чигирині знову появилися польські посли — один навіть з відручним листом королевої, що від себе просила мира. В інтересах Польщі інтервенював також римсько-австрійський цісар, що вислав до козацького гетьмана посольство під проводом хорватського архієпископа Петра Парцевича. З другого боку дуже напружені були шведсько-московські відносини. Цар у своїм поході на Литву думав дійти аж до Балтійського моря і там відкрити Московщині вікно до Европи; але спротивилася тому Швеція, що уважала Балтик своєю доменою; шведський король погрожував війною Московщині, якби царські війська відважилися іти до моря. Оживилася також Туреччина і шукала нагоди увійти у східньо-европейську політику; султанські гінці знов стали відвідувати двір українського гетьмана. До самостійного виступу готовився також амбітний семигородський воєвода Юрій Ракоцій, який піддавав плян поділу Річипосполитої і бажав забрати собі південні польські провінції.
Хмельницький зумів майстерно використати ці суперечні інтереси держав для скріплення міжнароднього становища України. Він вів переговори на всі сторони, приймав оферти від усіх, підсичував суперництво сусідів, не ухилявся перед політичними інтригами, але ні в одну сторону не ангажувався всеціло. Він з досвіду знав, що Україна не утримає своєї незалежности в унії ні з Московщиною, ні з Польщею; він шукав забезпечення самостійности під гарантією усіх держав, що мали інтереси на сході, отже також Швеції, Семигороду, Туреччини, Криму.
Великим успіхом української дипльоматії було навязання дружби зі Швецією. Провести ці звязки не було легко, бо комунікацію треба було вести окружною дорогою, поза плечима Польщі і Москви; посли і листи часто пропадали і на відповідь треба було чекати нераз кілька місяців. До шведсько-українського наближення причинився багато мандрівний дипльомат, грецький монах Данило, що пізніше прибрав собі прізвище Олівеберг; він зразу працював у шведів, але потім вступив в українську дипльоматичну службу і спопуляризував справу України на заході. За життя Хмельницького приїхало шведське посольство до Чигирина і підготовляло союз, який потім проголосив Виговський.
Приєднання західніх земель
Хмельницький від початку повстання значив границі козацької держави «по Львів, Холм і Галич». Але зразу це був тільки теоретичний постулят, гасло, неможливе до здійснення. У перші роки українська державність мала свою головну опору на Придніпрянщині, що здавна «козакувала». Але пізніше, коли південні землі підпали татарському знищенню, треба було шукати підпертя дальше на півночі і заході, — на Поліссі, Волині, Галичині. Ці землі здавна визначалися високою культурою, у церковно-національній боротьбі займали перше місце і підчас повстання дали богато визначних людей, як нпр. генеральний писар Виговський. Тепер політичні відносини сприяли справі приєднання цих земель до української держави. Польська влада втратила тут майже цілком значіння. Московщина не була всилі сягнути так далеко, — отже козацький «регімент» міг знайти тут признання. Хмельницький виявляв великий інтерес для цих земель, але проводив обєднання дуже обережно і поволі, щоби не викликати підозрінь Польщі і Москви. Вислані ним полковники обірали ступнево різні городи й округи, незамітно проводили у них козацький устрій, старалися приєднати населення справедливою управою і ласкавим поведенням. Ці заходи українського уряду осягнули вповні свої успіхи. Зразу приєднано білоруську територію над Дніпром; великим тріюмфом козаків було це, що Старий Бихів, що був сильною твердинею і довго боронився, нарешті піддався на гетьманське імя. Потім прийшла черга на українське Полісся. Тамошні магнати, як князь Степан Святополк-Четвертинський, самі просили, щоби їм прислати для охорони козацькі залоги. Під протекторат українського гетьмана просилися навіть могутні колись князі Радивили, і Хмельницький взяв під свою опіку Слуцьке воєвідство, де володіла сестра Розанди. Шляхта з різних околиць Волині, Поділля і Берестейщини також воліла прийняти українські залоги, як московські або шведські. У дуже святочний спосіб прийняла козацьку владу шляхта пинського повіту, якої делегати в Чигирині в червні 1657 р. склали присягу вірної приязні запорожському війську «в щастю і нещастю — на вічні часи».
Щоби укріпити козацьку владу на західніх землях, Хмельницький рішився підперти семигородського князя Юрія Ракоція у його змаганнях добути польський престіл. Київський полковник Антін Жданович з 30-тисячним військом ходив на підмогу князеві і перейшов з ним здовж Польщу, з Кракова, через Сандомир, Люблин до Варшави. Але через політичну неповоротність Ракоція цей великий козацький рейд не приніс сподіваних користей: князь мусів соромно капітулювати перед поляками у Чорнім Острові на Волині (в липні 1657 р.).
Смерть Богдана Хмельницького
Богдан Хмельницький в останні роки часто занепадав на здоровлю; відбивалися на ньому далекі воєнні походи і велика організаційна праця. Почуваючи близький кінець життя, наклонив він старшину обрати своїм наступником молодшого сина Юрія; козацька рада вволила волю старого гетьмана і у квітні 1657 р. віддала булаву Юрасеві. Невдача Ракоція і бунт, що тоді почався у війську Ждановича, спричинили кінець гетьмана. Богдан Хмельницький умер у Чигирині 6 серпня 1657 р., а похоронено його в його родинному Суботові.
По Хмельницькім залишилася його родина. Гетьман був подружений тричі. Першою його жінкою була сестра пізнішого наказного гетьмана Сомка. Другу жінку звали Чаплинською; Богдан перед повстанням хотів з нею женитися, але забрав її насильно ворог його Чаплинський і аж пізніше вона взяла розвід і подружилася з гетьманом; в 1651 р. Богдан покарав її смертю за невірність. Третя жінка звалася Анна, була вдовою по полковнику Филипі, незнаного прізвища. Гетьмана пережили, окрім Юрія, дві доньки: Олена, подружена з Данилом Виговським і Степанида, жінка Івана Нечая.
Характеристика Богдана Хмельницького
Венецький посол Віміна, що гостював у Хмельницького в Чигирині 1650 р., так описує гетьмана: «На зріст скорше високий, як середній, широкий в костях, сильної будови. Мова його і правління показують зрілий суд і тонкий розум. Хоч трапляється йому погуляти, але справ він не залишає; тому здається, ніби у ньому міститься два єства: одно діяльне, тверде, віддане правлінню, інше сонне, утомлене мрійливе. У поведенню ласкавий, простий і тим зискує любов вояків, але з другого боку тримає їх у карности тяжкими карами».
Акад. Михайло Грушівський на основі інших характеристик і згадок доповняє цей духовий образ гетьмана. Хмельницький звичайно представлявся добродушним, скромним, без претенсій. Говорив радо і багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподіванкою. Але теж легко запалювався, уносився безпосередніми почуваннями — радістю, гнівом, шалом, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тоді доходив до крайности; «кидався з лавки, волосся рвав на собі, ногами бив землю». «Взагалі бачимо мішанину щирої безпосередности з східнім лукавством і вирахованим акторством, де часто не можна відрізнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гніву, роздраження, жалю; і це сполучення дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихованням і теж часами утримуваної умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастя і провіденціяльне призначення, розвиненого великими подіями, які йому прийшлося пережити — роблять дивне вражіння. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на його, став він більше ніж колинебудь шукати в гульні забуття, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміна долі, ці нечувані напруження всіх сил, які йому прийшлося перенести — видобули з нього незвичайні таланти, незрівнану побудливість енергії, дивну меткість, організаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітнього сотника чигиринського поставила в ряді найвизначніших героїв історії».
Значіння Хмельницького як організатора козацької держави високо цінять навіть чужинці. Польський історик Людвик Кубаля пише так: «Була то людина з кожного погляду незвичайних розмірів, настільки переростала людей навіть високо здібних, що переходила межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що вродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля і залізна рука»...
«Територія його влади майже звідусіль мала відкриті границі — не розпоряджав він, як Кромвель, вишколеною інтелігенцією і засобами старої і сильної держави; війна, фінанси, державне господарство, адміністрація, Зносини з сусідніми державами — все треба було створити і все лежало на його голові. Мусів добирати і вчити людей, вглядати у найдрібніші подробиці. А коли його військо не вмирало з голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних агентів, коли не бракувало йому ніколи грошей — то це була його особиста заслуга»...
Для України гетьманство Хмельницького відкрило нову добу історії. Своєю залізною енергією він створив нову Українську Державу. Козацьке, запоріжське військо, що до того часу славилося тільки буйністю і своєволею, він зумів перетворити в дисципліновану національну армію, що на своїх прапорах несла клич державности. Він зумів зужити, для будови держави останки української шляхти, підняв з занепаду міщанство, перед селянством відкрив надії нового життя, невиробленим дотепер масам вказав ідеал власної держави. По довгих століттях забуття він знову зробив Україну голосною і славною, — увів її на широкі хвилі міжнародньої політики, зручно змагався з могутніми сусідами, та увійшов у зносини майже з усіми державами Европи. Хоч багато його зусиль показалося невдачними, все таки в його часи український нарід знову зажив повним національним життям, освідомив собі свої завдання, почув себе нацією. Тому Хмельниччину уважаємо одною з найважніших епох нашої історії.

Як Ви оцінюєте гетьманування Павла Скоропадського?

08 Feb 07 16:13:22 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Павла Скоропадського?

Ситуація перед Гетьманським переворотом.
Свято перших роковин існування Центральної Ради (20 березня) відбулося в піднеслій атмосфері задоволення з совісного сповнення; обовязок супроти батьківщини, що підкреслив у своїй промові голова Ради Грушевський. Повстанням з місць вшанувала Рада память молоденьких героїв зпід Круг — Пугача, Зарудного й Бочковського та сотні й тисячі тих, що лягли за Україну на фронті боротьби з більшовиками й були замучені в запіллю кривавого переможця. Усе, як здавалося укладалося як найкраще. Та в хвилю, коли усунули з України наїздника з півночі й сходу, загрозила Україні небезпека з боку запрошених нею в характері союзників — німецьких та австрійських військ.
Безправні харчеві реквізиції, арештування а навіть розстріли українських громадян запідозрених чужинецькими «гістьми» в більшовизмі, почали множитися. Німецькі війська обсадили очищений українською дивізією отамана Натієва Крим, а австро-угорські частини, реквіруючи харчі, арештуючи й навіть розстрілюючи опірних українських селян, почули себе нараз покликаними до охорони правобережного поміщицтва перед «більшовизмом» селян. Даремне протестував проти такої поведінки «союзників» український уряд, не зворушувалися вони розпорядками українського міністра внутрішніх справ Тка-ченка, що закликав підчинені собі органи до невиконування адміністративно-судових доручень німецьких та австрійських військових команд. Поміж українським урядом та експозитурами центральних держав на Україні почав назрівати конфлікт, що при все готових до послуг національних меншостях України, при ідеальному зігранню більшовиків з найчорнішою реакцією, приспішував катастрофу. Начальна команда німецьких військ на Україні, бажаючи забеспечити собі доставу харчів, видала розпорядок про засіви, що в своїй основі підривав прінціпи аграрно-економічної політики українського уряду. Не помогло обурення спровокованих безправним розпорядком мас, даремні були рішення Центральної Ради, протести й заходи уряду. Німецька команда свідомо відвернулася від революційного українського представництва й почала накладати з поміщицько-реакційними елементами. У відповідь на це соціял-революційні партійці в Центральній Раді, забігаючи популярности серед мас, почали політику пере-ліцитовування більшовиків у соціяльних реформах, а соціял-федералісти, відсунені від впливу на хід подій виступили з кабінету. В міжчасі український уряд, не маючи відваги явно потягти жидівського спекулянта Доброго до відповідальности за те, що він продав німцям одну з державних цукроварень, арештували його потайно. Німці, що приняли це арештування як визов, уже на другий день по тому дня 25 квітня проголосили заведення на Україні німецьких полевих судів, а день згодом розоружили дивізію українських синьожупанників. Все свідчило про те, що німці, зговорившися з противниками Центральної Ради й республиканського уряду, змагають до перевороту...
Гетьманський переворот
Агітація в нутрі й підшепти посторонніх ворогів українства, зробили нарештів своє. Дня 28 квітня 1918 р. вдерся на салю засідань Центральної Ради озброєний відділ німецького війська, а його старшина, крикнувши по... російськи «рукі вверх!» — перевів ревізію приявних, заарештував кількох міністрів і розігнав засідання першого українського парляменту. Німецьке військо, уставлене в боєвому порядку довкола будинку чекало приказу до виступу на випадок, якби маневр його частини, що вдерлася до середини, зустрівся був зі спротивом. Але спротиву не було. Безборонні парляментаристи не могли опертися збройній силі, ані перешкодити актові насильства «союзника». Такий то був прольог до зїзду «українських хліборобів», тобто поміщиків-землевласників України, що не могучи власними силами протиставитися соціяльним та аграрним реформам Центральної Ради, вдарилися за допомогою до німців. На другий день по інциденті зібралися ці хлібороби в салі київського... цирку й проголосивши себе представниками волі українського народу, вибрали гетьманом генерала Павла Скоропадського, що зараз таки, дня 30 квітня, опублікував свій перший універсал до українського народу. Повідомляючи громадянство про переворот, Скоропадський осудив Центральну Раду і її міністерство як установи неспосібні до державно-творчої праці й заявив, що для запевнення ладу й спокою, він переймає необмежену владу над краєм, розвязує Центральну Раду, всі земські комітети, звільнює досьогочасних народніх міністрів і їх заступників, привертає силу права приватної власности й уневажнює всі закони й розпорядки видані Центральною Радою. Станувши на грунті української державности, яку нібито врятували центральні держави, що «вірні свойому приреченню, готові далі боротися за волю й мир на Україні», заповів проголошення виборів до українського законодатного сойму, викуп земель великої земельної посілости селянам та відбудову краєвої торговлі й промислу. Вслід за маніфестом появився гетьманський декрет про тимчасовий, державний устрій України, що силою перевороту перемінювалася з демократичної республики в ніби конституційну монархію.
Гетьманський переворот не мав характеру стихійного прориву, спровокованої непорадністю Центральної Ради соціяльно-громадської енергії. Був це типовий «пуч» німецької сольдатески, а гетьман з своїми «хліборобами» послужив тільки покришкою для недопускаємої, з огляду на умови берестейського трактату, німецької окупації України. Німеччина була голодна й понервована. Їй здавалося, що Центральна Рада занадто поволи й непевно виконує своє зобовязання про харчеві достави й буде краще, як цею справою займеться уряд установлений з німецької руки. Сам же, «Союз Українських Хліборобів», якого виразником був Павло Скоропадський був тілом надто різношерстим з національного боку, щоби бути українським. Переважали в ньому москалі, поляки й помосковщені українські поміщики, поміж якими не забракло найскрайніших чорносотенців-реакціонерів та явних ворогів українського, визвольного руху.
Сам Скоропадський, хоч і оживлений гетьманськими традиціями свого роду, «українізований» в палкі дні революції, мав чимало доброї, але слабої волі. Спосіб, у який він дійшов до влади, як теж елєменти, на яких оперся, насторожили проти нього український загал і він, зданий на ласку й неласку німців та своїх «хліборобів», безуспішнй борикався з їх реакційністю й москвофільством. В першому гетьманському уряді, створеному М. Сахном-Устимовичем і М. Василенком, українські діячі участи не брали, а хоч у черговому кабінети створеному Хв. Лизогубом (10. V-18. Х 1918) більшість міністрів була українського походження, то поза міністрами закордонних справа Дмитром Дорошенком і освіти М. Василенком, решта це були «малороси», що з українським визвольним рухом не мали нічого спільного. Правда, коли для оборони загроженого українства повстав (24 жовтня) «Український Національний Союз», у який увійшли всі сощяльно помірковані національні елєменти, гетьман Скоропадський допустив до реконструкції кабінету в напрямі його українізації, але горстки українських діячів, що ввійшла до кабінету (П. Стебницький, О. Лотоцький, В. Леонтович, А. Вязлов та М. Славинський) не змогла вже спинити гетьмана від потягнень, що були вже тільки невідхильною консеквенцією москвофільської політики його окруження. Усунення міністрів українців і створення суто-московського кабінету С. Гербеля та проголошення злощасної федерації України з Московщиною, було наслідком не політики гетьмана, але того перевороту, що його вчинили німці, підбехтувані голодом і польсько-московськими поміщиками-реакціонерами. Коротке гетьманування Павла Скоропадського (30. IV-14. XII 1918) було для нього одною безпереривною мукою непосильного змагання з умовами, створеними й спровокованими німецьким військовим насильством над Центральною Радою.
Всеж таки, що там не діялося в нутрі гетьманських кабінетів, зовнішний характер його володіння був український так само, як за часів гетьмана багато дечого було зроблено для української культури. Ціла мережа українського середнього шкільництва, кілька шкіл технічних і торговельних висшого типу, два університети — в Києві й Камянці, Академія Наук і піддержуваний урядом український видавничий рух, це були ті позитивні осяги гетьманату в ділянці культури, що стають у противагу його промахів і невдач на політичній арені.
Правда в тих ресортах гетьманської політики, що як закордонні справи, були доручені українцям, велася жива й доцільна праця. Дмитро Дорошенко, відомий український діяч дореволюційних часів, ставши гетьманським міністром закордонних справ робив усе можливе, щоби обєднати в межах Української Держави всі землі, що з етнографічних, економічних, стратегічних і комунікаційних оглядів до неї належали (Кубань, Бесарабія, Південна Білорусь, Крим, Західня Донщина, Підляша, Холмщина й нарешті Галичина). Спираючися на умовах берестейського трактату України з центральними державами, Дорошенко не переставав добиватися їх реалізації. Та оскільки Німеччина, стараючись виконувати статті берестейського трактату допустила експозитуру гетьманської влади на окуповане нею Підляше, то Австрія, засмакувавши українського хліба, почала виляти хвостом і робити все можливе, щоби знехтувати умови берестейського трактату. Майже безпосередно по підписанню берестейського мира, Австрія, використала трудне положення уряду Української Народньої Республики, й вимогла на ньому пересунення граничної лінії на Холмщині дещо на схід та устійнення її комісією, до якої мали війти й поляки. Згодом, вже за гетьмана, австро-угорський представник домагався від українського уряду згоди на лінію Буга, що в своїй основі мало бути перечеркненням умов трактату щодо Холмщини й Підляша. Не спішилася теж Австрія з виконанням свого зобовязання про поділ Галичини на польську й українську. Що гірше, уявлення тайної клявзулі трактату про цей поділ, викликавши бурю в австрійському парляменті (22. VI, 1918) закінчилося її формальним анулюванням, що його закомунікував гетьманові австро-угорський представник Форгач. Запасний примірник тексту тої клявзулі, що переховувався в архіві німецького міністерства закордонних справ спалено, а німецький уряд заявив, що в тій справі не підтримає українських претенсій своїм авторитетом. Та помимо невдач, закордонна політика гетьманського уряду була чи не найпозитивнішою позицією в історичному білянсі гетьманського володіння. Куди гірше випала справа з політикою гетьманського міністерства внутрішніх справ. Наладжуючи урядовий апарат і заводячи збурений революцією порядок, гетьманський уряд робив це при допомозі старого російського чиновництва й військових карних експедицій. Слушна думка заспокоєння рознузданої революцією анархії, перемінилася в виконанні її московсько-німецькими руками в безглузду нагінку на українське село, що оце прокинулося з віковічного сну. Виконавцям волі гетьмана залежало на тому, щоби в уявленню українського села імя гетьмана й самої України, звязалося нерозривно з нелюдськими знущаннями над безборонним населенням. Змагаючи до реалізації «єдіної неділимої» московські службовики гетьмана робили все можливе, щоби в першу чергу зогидити в очах загалу саму ідею Української Державности. Очевидно, що їхня нікчемна провокація не завела ні ладу ні заспокоєння анархії, що було заміром гетьмана, але зате визвала новий революційний фермент, у якого огні провалився нарешті не тільки сам гетьман Скоропадський, але й відроджена Українська Держава. Стихійне протигетьманське повстання, що на своїх прапорах виписало гасла української незалежности й соборности, а на своїх хвилях винесло на верх Українську Директорію з Симоном Петлюрою у проводі, було спровоковане не так гетьманом, що в кращих умовах міг добре заслужитися Україні, як гнітучою атмосферою «доконаних фактів» і їхніх консеквенцій, зааранжованою ворогами українства, а переведеною хороброю, але політично неграмотною, німецькою сольдатескою.

Як Ви оцінюєте гетьманування Павла Полуботка?

08 Feb 07 16:08:55 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Павла Полуботка?

Смерть Скоропадського була для московського царя доброю нагодою перевести указ про Малоросійську Колєгію в діло. Зараз таки зїхав до Глухова бригадир Велямінов з московськими генералами й почав урядування. Рівночасно козацька старшина, виславши цареві письмо з домаганням дозволу на вибір нового гетьмана, передала наказне гетьманство чернигівському полковникові Павлові Полуботкові. В 1708 р. він був контркандидатом Скоропадського, але цар не допустив його до булави, мовляв, він надто розумний і може вийти з нього другий Мазепа. Всеж таки Полуботок залишився кандидатом на наслідника Скоропадського. «Вся Україна сподіється, що нашому полковникові бути гетьманом» — говорив у 1715 р. дворянин Полуботка Стечинський, висловлюючи тим побажання неприборканої частини українського громадянства. Алеж Полуботкові так і не довелося стати справжнім гетьманом. Ставши тимчасовим, наказним наслідником Скоропадського й обнявши управу Генеральної Військової Канцелярії, Полуботок зразу станув проти царя і його Малоросійської Колєгії. В першу чергу запротестував проти того, щоби Малоросійська Колєгія входила в безпосередні звязки з населенням, приймаючи його скарги на гетьманські суди й адміністрацію, а до Генеральної Військової Канцелярії зверталася з наказами, наче до підвладної собі установи. Рівночасно, щоби вибити москалям зброю з рук, Полуботок став реформувати гетьманське судівництво, винищуючи в ньому хабарництво та усправнюючи судове поступування. Він підняв повагу й безсторонність генерального суду, зробивши його колєгіяльним, а рівночасно натиснув на старшину за її зловживання супроти рядових козаків і селянства. Злякався цих реформ цар Петро й літом 1723 р. викликав Полуботка до Петербурга. Разом з наказним гетьманом поїхали генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Чарниш. Рівночасно цар наказав князеві Голіцинові, що командував московськими військами на Україні, вивабити козацькі полки на південь, ніби проти татар. Маючи в думці не відпустити вже Полуботка на Україну, цар забезпечує себе в той спосіб перед можливим повстанням з того приводу.
Полуботок, хоч може й прочував лихі наміри царя, не злякався. Він предложив цареві домагання про повернення Україні загарбаних їй прав та привілеїв. Для підтвердження слушности своїх помагань він звязався з старшиною козацьких військ, що стояли тоді над р. Коломаком й вона з свого боку вислала цареві домагання про вибір гетьмана та направлення кривд, що чинили українському народові московські зайди. Царські агенти вислані на Україну для збирання жалоб на козацьку старшину, суди й адміністрацію, здебільша вертали з нічим. Заяви льояльности цареві й прозьби про заведення московських судів та порядків, як приміром від стародубського полку, фабрикувалися в канцелярії Велямінова й навіть царя не переконували.
Не находячи кращого виходу, цар звелів арештувати Полуботка разом з його прибічниками, та виловити по Україні всіх Полуботкових прихильників. Особливо засіла цареві в печінках козацька старшина, що вислала йому свої домагання з табору над р. Коломаком. Арештованих запроторено до Петро-Павлівської фортеці. Вслід за Полуботком, Савичем, Чернишем, привезено туди з України старого мазепинця Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осаула Жураковського та всіх, що будучи в одно з Полуботком, здалися небезпечними цареві.
Полуботкові прийшла ця тюрма найприкріше. Не видержав і помер у ній 27 грудня 1724. Його долю поділили — реєнт Генеральної Військової Канцелярії Дмитро Володковський та переяславський, наказний полковник Карпека. Решта промучилася в тюрмі до смерти царя Петра, на початку 1725 р. Ще кілька літ просиділи вони в Петербурзі, як інтерновані, а коли дехто й вернув на Україну, то мусів залишити в Петербурзі свою рідню, як закладників.
Так розгромив цар Петро останню горстку безпосередних переємників Мазепи, з Полуботком на чолі. В народній памяти залишився Полуботок як зразок героя-мученика, що в хвилях загального занепаду національної гідности й самопошани, зумів кинути в обличчя московського сатрапа докором і зневагою. Збереглася, між іншим, лєгенда про те, що цар Петро, бачучи, як Полуботок вмірає в тюрмі, прийшов до нього, розкаявся й просив вибачення за кривду. Тоді Полуботок мав сказати:
«За невинне страждання моє й моїх земляків, будемо судитися в спільного й нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним і він розсудить Петра з Павлом»... Сцену з цеї народньої лєгенди змалював потім московський маляр Волков. Під портретами Полуботка, що зберігалися по українських домах, як національні святощі, можна було вичитати Полуботкові слова: «Заступаючись за Батьківщину, я не лякаюся ні кайдан ні тюрми й краще мені найгіршою смертю вмерти, аніж дивитися на загибіль моїх земляків»...
Вістка про мученицьку смерть Полуботка і товаришів у Петропавлівській фортеці не прогула без відгомону. Викликане нею хвилювання на Україні, примусило схаменутися навіть самого Петра. Не знав він на яку ступити, а Малоросійська Колегія, що мала правити замісць гетьмана, дуже скоро відчула непевність грунту під собою. Та цареві Петрові І не судився вже довгий вік. Він помер у 1725 р., залишаючи по собі жінку Катерину й нелітнього внука Петра, що, очевидно, не доросли до завдань, які поставив перед собою Петро І.
Тимто смерть царя Петра І відчула Україна, як велику полекшу. Правда, наслідниця Петра — Катерина І та справжній регент України — князь Мєньшіков, далекі були від того, щоби ламати лінію Петрової політики, але проти них стануло само життя. Гроза турецької війни й безупинний фермент на Україні поневолі примушували московських сатрапів піти назустріч вимогам українського громадянства. В 1727 р. по смерти цариці Катерини І, що по ній засів на царському престолі нелітній внук Петра І — Петро II, а вся влада в державі опинилася в руках Мєньшікова, думка про приєднання українських симпатій перемогла на Найвисшій Тайній Раді. Зразу покасовано невиносимі податки накинуті Україні Малоросійською Колєгією, згодом зліквідовано її саму, заборонено москалям купувати на Україні грунти, а голову Колєгії Велямінова, покликано, на звіт, до Петербурга. Рівночасно з грамотою до українського народу про привернення гетьманського уряду, перенесено українські справи з завідування царського сенату до колегії закордонних справ. Це був очевидний знак, що Україну знову, хочби тільки формально, потрактовано як суверенну союзницю на основі «статей» Богдана Хмельницького. Новим духом повіяло з півночі, нові надії ожили в серцях українського громадянства.

Як Ви оцінюєте гетьманування Петра Дорошенка?

08 Feb 07 16:05:47 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Петра Дорошенка?
Біографія.

Петро Дорошенко, уродився 1627 р. в Чигирині; походив з старого козацького роду. Його дід Михайло, був запоріжським гетьманом 1623-1628 р. і поляг у поході на татар на Крим. Дорошенко цінив ту родинну традицію і з гордістю згадував свойого лицарського предка. Сам почав воєнну і політичну діяльність при боці Богдана Хмельницького, в часі найбільшого зросту і могутности України. Брав участь у початках повстання. 1649 р. був гарматнім писарем (товаришем обозного, начальника артилєрії), і проживав у Чигирині. Тут у гетьманській столиці, у центрі козацької держави, він познайомився із військовою організацією і з адміністрацією і з політикою України. Гетьман уживав його вже тоді до деяких посольств; потім Дорошенко дістав уряд прилуцького полковника. По смерти Богдана, Дорошенко стояв по стороні Виговського і лишився йому вірний до останньої хвилини, не вважаючи на упадок його політики. За гетьманства Юрася Хмельниченка і Тетері задержав своє значіння, а як дорадник і дипльомат мав головне слово у всіх переговорах з Польщею і Москвою.
Основою політики Дорошенка було ясне і тверде переконання про національну єдність і окремішність українського народу. Як границі української території він означав Перемишль і Ярослав; до цеї межі доходила колись «держава або князівство руське і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава»; зєдинення всіх українських земель, «цілість отчизни», це був головний його політичний клич.
Бажав він утримати державу самостійну, незалежну від сусідів. З рівним недовірям відносився і до Польщі, у якій панувала шляхта, як і до царської Московщини.
Будову української держави Дорошенко старався оперти на фундаменті згоди і єдности самих українців. «Хоч божою волею український нарід обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями». Дорошенко числився з настроями маси. Знав від добре всі добрі і лихі сторони народу і своєрідну його силу і необчислиму хиткість, та непостійність. «Наш народ подібний тростині, під більшою силою подаєтья без ніякого опору»... «У того невважливого народу більше зможе ласкавість як строгість». Він не переводив ніякого діла без відповідного підготовлення народньої опінії. Осуджував він «чорну раду», бачив її політичну безвартність, — але ніякий гетьман не скликував ради так часто, як саме Дорошенко. Безнастанно теж відбував наради зі старшиною. Радо слухав кожної поважної думки. Щоби не впливати на рішення, виходив з нарад підчас голосування. Ця його щира вважливість до голосу народу єднала йому незвичайні симпатії серед інтелігенції і сліпу віру серед маси. Львівський владика Шумлянський, що був гостем у Чигирині, пише: «Дорошенко дуже скріпився, панує вповні абсолютно і має найвищу любов серед народу, — злого про нього не чував я слова». Найвизначнішим дорадником Дорошенка був митрополит Йосиф Тукальський,— «котрого духом і гетьман і вся живе Україна».
Серед безнастанних воєн, що виповнили його час, Дорошенко не зміг перевести тривких змін у державній будові. Але на ріжних полях слідно його змагання до реформ. Він старався переводити плянову кольонізацію в спустошених частинах Правоберіжжя. Південну границю скріпив тим, що утворив новий, торговицький полк. Намагався збільшити фінанси України через поширення граничної, цлової лінії. Робив спроби бити власну монету. Дуже важні були заходи Дорошенка коло створення постійного війська. Це, що за Богдана Хмельницького і Виговського роблено доривочно, він перемінив на систему: основним ядром його армії стало наємне військо, т. зв. серденята, що визначалися великою хоробрістю.
Гетьманування.
Як Тетеря виїхав з України, правобічним гетьманом проголосився сотник з Ведмедівки, Степан Опара. Але гетьманував він недовго; татари увязнали його в серпні 1665 р. і віддали полякам, а ті, у таборі під Равою, покарали його смертю. Тоді рада в Чигирині віддала гетьманську булаву Петрові Дорошенкові (1665-1676).
Дорошенко, у перші роки гетьманства, лявірував між Польщею та Московщиною; щойно андрусівський мир повернув його рішучо в іншу сторону, до Туреччини. На союзі з турками довший час опирав свою політику Богдан Хмельницький; Дорошенко задумав увійти на той сам шлях. Вперше вислав посольство до Константинополя 1667 р. і дістав проти поляків підмогу з яничарів і татар. В осені тогож року рушив з військом на Галичину. Польський гетьман Яи Собіський окопався під Підгайцями, але мусів почати переговори; татарам Польща обіцяла гарач, козакам дала запоруку, що польські війська не будуть переходити поза Горинь. Дорошенко мав принайменше забезпечену західню границю своєї держави. На короткий час, після смерти Брюховецького, опанував він лівобічну Україну; але татари занепокоєні обєднанням всеї козаччини під одною булавою, видвигнути свого кандидата на булаву, Петра Суховія; Дорошенко мусів вернутися на Правобережжя і тут організувати оборону. Тоді лівобічні полки знову відірвалися від нього й обрали собі гетьманом Многогрішного.
Дорошенко не дав знеохотитися тим гірким обставинам і дальше старався оперти козацьку державу на союзі з Туреччиною. Посольства, під проводом наказного гетьмана Михайла Портянки і генерального писаря Луки Бушкевича, підготовили договір з Портою. У своїм листі до султана Дорошенко ставив такі домагання; основою договору має бути умова Богдана Хмельницького з Портою; українська держава має право до всеї української території від Перемишля по Путивль; запоріжське військо свобідно вибирає гетьмана на довічний уряд; українська церква має автономію під царгородським патріярхом; султан не має права до ніяких данин з України; помічні війська, прислані на Україну, стоять під владою гетьмана; грамоти на Україні мають бути писані українською мовою і посли мають володіти цею ж мовою; турки не мають ставити на Україні мечетів, брати ясиру і руйнувати осель; Туреччина і Крим не можуть заключати мира без відома України. Султан Мугамед приняв ці домагання і турецьке посольство 1669 р. святочно вручило гетьманові договір, булаву, бунчук, прапор і інші відзнаки. До Костантинополя вислано нове посольство, зложене з представників усіх полків; Михайло Портянка став першим постійним представником, «резидентом» України при Порті.
Похід на Галичину
Союз Дорошенка з Туреччиною занепокоїв сусідів України, що боялися обєднання українських земель. Поляки видвигнули свого кандидата на гетьмана, полковника Михайла Ханенка. З другого боку проти Дорошенка почав виступати кошовий Сірко, на якого вплив мала Московщина. Але Дорошенко не залишав своїх плянів, — вірив, що турки допоможуть злучити цілу Україну під одною булавою.
Султан Мугамед IV у 1672 р. виповів війну Польщі і вирушив особисто у похід. У турецьких маніфестах зазначено також, що війна ведеться за справу України, мовляв «козаки, свобідний нарід, не могли знести чужої влади і хопили за шаблю». Похід почався в липні, Дорошенко вислав частину війська під Білу Церкву, де була польська залога, а сам з 18.000 серденят рушив на Браславщину. Під Четвертинівкою, коло Батога, заскочив польські війська та 18 липня 1672 р. погромив їх страшно: «не памятаю більшої втрати і замішання», писав польський офіцер, учасник цього погрому. Поляки чим скорше стали уступати з Браславщини разом з Ханенком. Дорошенко ішов дальше вперед на стрічу султанові, що вже стояв під Камянцем; там Мугамед вручив йому новий привілей на гетьманство. Дня 26 серпня, по 12-дневній облозі, здався туркам Камянець, фортеця, що вважалася дотепер нездобутою. Турецькі, татарські й українські війська ввійшли в Галичину і підійшли під Львів; по кількадневній облозі, в жовтні 1672 р., місто зложило окуп.
Поляки розпочали переговори з турками під Бучачем. Дорошенко жадав, щоби допущено до пересправ і його повновласників, але поляки на це не згодилися. Під Бучачем 16 жовтня 1672 р. підписано польсько-турецький договір. Поляки обовязалися платити щорічно 22.000 дукатів як гарач султанові; Поділля переходило під владу Туреччини; козакам віддано Україну «в давних границях», польські залоги мали залишити Придніпряшцину.
Кінець Дорошенка
Дорошенко був розчарований бучацьким договором, — далеко було до зєдинення всіх український земель, від Перемишля по московську границю. І навіть на цій малій території, яку йому забезпечено не дістав усього, чого бажав. Турецькі залоги, проти договору, обсадили важніші замки, як Браслав і Ладижин; султан домагався, щоби Дорошенко знищив укріплення міст і відібрав народові зброю; почав теж вимагати данин. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, доходили страшні вісти, що турки руйнують церкви або переміняють їх на мечети і воєнні склади, збирають дзвони, накладають данини, граблять і вязнять людей, забирають малі діти. Все те будило між народом невдоволення й обурення та підривало повагу Дорошенка. Турки показалися теж слабі на полі бою. Відновилася знов польсько-турецька війна. Під Хотином 11 листопада 1673 р. Собіський розбив турецькі війська. Поляки не тільки не уступили з Білої Церкви, але почали збирати війська на українській границі.
Між народом стало ширитися знеохочення, жах перед новою війною. Цілими сотками населення почало втікати з Правоберіжжя на лівий бік Дніпра. Новий лівобережний гетьман Іван Самійлович підпирав це переселення і посилав теж заклики до старшини, щоби переходили під його булаву. Ці зазиви мали успіх: майже всі полковники покинули Дорошенка і перейшли до Самійловича.
Дорошенко не міг уже піднятися до давньої сили. Наїзди поляків та знеохочення народу, підривало його замисли у самім корені. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти віри і послуху навіть в улюблених серденят. Простір його влади зменшався безнастанно, — врешті остав йому тільки сам Чигирин. Тут, серед нездобутих укріплень, окружений споминами й памятками з часів Хмельниччини, він, як «останній козак» в самоті і одчаю доживав кінця свойого гетьманства. Звідси слав він письма до приятелів і ворогів, викладаючи їм ціль своїх змагань. «Не тільки це сам від себе смію світови обявити, але й багато товариства, моїх ровесників, можуть явно мені засвідчити, що ще з молодих літ не звик я ніякого зла нікому з синів моєї отчизни бажати; коли божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десять літ, не в чім іншім був мій умисл, а тільки в тому, щоби помножити вольности запоріжського війська і заховати безпеченство і цілість отчизни, щоби процвітанйям благочестивих церков народ христіянства українського міг тішитися... Тому не тільки з православними христіянами, але і з бісурменськими народами я старався все поступати прихильно і згідно, щоби Україну бачити у бажаному мирі»...
Врешті за порадою Івана Сірка, що приїхав до Чигирина, Дорошенко заявив, що готов зріктися булави і віддати військові клейноти в опіку Запоріжжя. Але рік ще минув і Дорошенко не уступав з гетьманства. Аж коли Самійлович в друге з московським військом прийшов під мури Чигирина, Дорошенко, у святочний спосіб, передав йому уряд і гетьманські відзнаки у вересні 1676 р.
З Чигирина Дорошенко переїхав на Лівоберіжжя і осів у Сосниці. Цар невдовзі зажадав, щоби відіслано його до Москви; Самійлович, що обіцяв Дорошенкові безпеченство особи, довго не хотів на це згодитися, але вкінці мусів уступити перед царським наказом. В Москві прийнято гетьмана з почестями, назначено йому високу платню і віддано просторий дім на мешкання; в 1683-1691 р. Дорошенко мав уряд вятського воєводи; кінець віку пережив у дарованому йому селі Ярополчі, волоколамського повіту. Там і умер він 19 листопада 1698 р. в 71 р. життя; до початку XIX в. заховався при тамошній церкві нагробний памятник цього великого гетьмана, що його названо «сонцем Руїни».

Як Ви оцінюєте гетьманування Пилипа Орлика?

08 Feb 07 16:05:28 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Пилипа Орлика?

Біографія.
Найближчий повірник Мазепи й творець «мазепинства» — Пилип Орлик, нащадок старого чеського роду, прийшов на світ у Виленщині, але ще замолоду переселився на Україну й тут, покінчивши київську академію, та пройшовши добру практику в митрополичій канцелярії, перейшов на службу гетьмана, в якого став генеральним писарем, тобто канцлером.
З гетьманом перейшов Орлик на еміграцію й тут, дня 5 травня 1710 р. став він його наслідником, визнаним турецьким султаном і шведським королем. При ньому була мазепинська генеральна старшина й недобитки запоріжського війська. Мало їх було для якоїсь ширше закроєної, військової акції, але доволі до підтримання політичних заходів, щоб створити і закріпити ідеольогію й програму Української Державности.
Безпосередно по свойому виборі в гетьмани, заключив Орлик умову з шведським королем, про тісний союз для привернення політичної незалежности України. З кримським ханом склав Орлик умову про військову допомогу татар при відірваню України від Московщини, при чому в її межі мала входити, скріплена українською кольонізацією, Слобідщина.
Гетьманування.
Орликова конституція
Рівночасно з союзом із шведським королем, створив Орлик щось в роді української конституції, що її начальною точкою була теза про незалежність України обох боків Дніпра від чужого панування. На чолі тої незалежної, української держави, мав станути гетьман, узалежнений від Генеральної Ради, зложеної з генеральної старшини, полковників і військових депутатів. Тричі в рік мав радити сойм, зложений з полкової й сотенної старшини та послів і представників запоріжського війська. Позатим Орликова конституція передбачувала цілу низку реформ у ділянці верховної й виконуючої влади та в межах громадського устрою, прав і обовязків козацької, міщанської та селянської суспільности. Взагалі вся конституція була пройнята широким демократизмом, що відбивав дуже різко на тлі політично-громадських умов життя тогочасної, східньої Европи. Нажаль, як і гетьманство Орлика, була його конституція паперова, теоретична. Війти в життя не довелося їй так само, як Орликові не вдалося справді засісти на гетьманському стопі, її вартість для історії чисто моральної натури — вона є тільки незреалізованим етапом розвитку української політичної думки.
Похід Орлика на Україну
Щоб перевести свої заміри в діло, рушив Орлик, весною 1711 р., з 16-тисячною запоріжською армією та татарським, помічним корпусом, на Україну. Вступивши на Правоберіжжя, Орлик зустрівся з щирою прихильністю населення. Піддавалося йому одно місто за другим, під його булаву почали переходити й правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережнього гетьмана Скоропадського, вислану проти нього під проводом полковника Бутовича, підійшов Орлик під Білу Церкву й наблизився до Києва. Та тут зрадили його татарські «союзники». Замісць кооперувати з гетьманом, вони кинулися грабити села і брати ясир. Рівночасно татарська армія, що під проводом кримського хана оперувала на Слобідщині, набравши добичі й полону, завернула нагло зпід Харкова. Це примусило до відвороту й самого Орлика. Не добившися нічого, Орлик залишив населення на поталу московської помсти, до тогож розчароване варварськими поступками татарських «союзників» гетьмана. Морально й стратегічно була справа Орлика програна.
Вслід за відворотом запоріжських частин Орлика й татарських відділів кримського хана, почався наступ московської армії на Україну. Цар Петро виповів війну Туреччині, за її співчуття справі Орлика. Царські опричники палили міста і вирізували населення, що виявило прихильність до Орлика; але й над царем піднялася, на українському півдні, смертельна небезпека. В липні 1711 р. царське військо попало в турецьку засідку над Прутом, у Бесарабії. Від неминучого розгрому й капітуляції вирятували його всеж таки гроші. Підкуплений Петром турецький везир, випустив москалів з пастки й заключив з ними славний «Прутський мир».
В ньому цар вирікся посягань на Правобережну Україну, але неясність стилізації договору дозволили на далеко йдучі довільности в виконуванню точок договору, як одній так і другій стороні. Султан повісив продажного везира за те, що випустив Петра з пастки, але й на султанському дворі, московські рублі робили своє. Прутський мир ратифіковано, а разом з тим Орлик утратив у Туреччині базу для своїх політичних комбінацій.
Та це не зневірило завзятого мазепинця. Він, живучи на еміграції, не втратив ні одної нагоди, щоби видвигнути справу української незалежности на порядок політичного дня Европи; живучи то в Туреччині то в Швеції, він безустанно змагав до викликання турецько-московського конфлікту, щоби в його огні добитися визволення України. Але його зусилля були даремні — поза необовязуючими виразами симпатій для ідеї «козацької держави», Орлик не добився нічого. Помер на еміграції (1739 р.), залишаючи свому синові Григорові дальшу працю над переконанням Европи про конечність відродження Української Держави, для стабілізації політичних умов середньої Европи. Та покищо, протягом цілих століть, ідея Пилипа Орлика не виходила поза межі ідеольогії й зреалізувалася, хоч і на короткий час, щойно в XX сторіччю...

Як Ви оцінюєте гетьманування Івана Виговського?

29 Jan 07 16:57:06 GMT

Як Ви оцінюєте гетьманування Івана Виговського?

Біографія.
Іван Виговський був шляхетського роду, гербу Абданк; його батько Остафій був власником Гоголева в Київщині. Замолоду Виговський вчився в київській академії, — згадував її пізніше з вдячністю, згодом вступив до квартяного війська і дослужився ступня поручника; дальше пішов до уряду, — був намісником луцького підстароства в 1629-1636 рр. У битві на Жовтих Водах був ранений і попав у татарський полон. Хмельницький викупив його з неволі і доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував велику канцелярію, дібрав ряд талановитих співробітників і виховав ціле покоління урядовців і дипльоматів. Незначний давніше уряд писаря став найважнішим урядом у державі; Виговський держав у своїх руках всі нитки внутрішньої і заграничної політики. При боці Богдана Хмельницького відбув він майже всі походи і переговори: в 1648 р. був у Галичині й їздив до Семигороду, 1649 р. укладав зборівську умову, 1653 р. трактував під Жванцем, 1655 р. під Львовом, — вів усі пересправи з Москвою, шведами, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником гетьмана. Мав він сильний вплив на Хмельницького, та нераз міркував його надто гострі виступи. Козацька старшина шукала у Виговськім посередника до старого гетьмана, тільки через нього могла перевести свої змагання. При генеральнім писарі утворилася його партія, звязана з ним становими інтересами і політичною ідеольогією, — вона підняла його на становище гетьмана.
Виговський, як описує сучасник, був високого росту, з великим носом і ясною бородою (на портреті у літописі Величка він без бороди); був спокійної вдачі, умів здержувати і закривати свої пляни, — але в рішаючій хвилі виказував незвичайну енергію і силу.

Гетьманування.
Богдан Хмельницький, на кілька місяців перед смертю, перевів на козацькій раді вибір сина Юрася гетьманом. Бажав він тим способом залишити гетьманську владу у своїм роді, а тим самим забезпечити Україну перед елєкційною системою, якої погубні наслідки бачив у Польщі. А що Хмельниченко був молодий і до влади незрілий, старий гетьман, на смертному ложі, віддав його в опіку свому вірному помічникові й дорадникові, Іванові Виговському; генеральний писар мав вести немов регенцію в імени молодого гетьманича. Але ця комбінація не вдержалася. Запорожське військо здавна привикло до сильної влади в одних руках, — поділ управи був рівнозначний зі знищенням авторитету влади. До тогож козацька старшина неохотно відносилася до дідичного гетьманства, бо гетьман незалежний від виборів міг відсунути її від впливів у державі. Щоби уникнути майбутніх небезпек, порішено усунути Юрася Хмельниченка від гетьманства, а на його місце обрати гетьманом генерального писаря Івана Виговського.
Внутрішня політика
Іван Виговський, від самого початку гетьманування, виступав з суцільною, твердою програмою. За час довгої праці на уряді генерального писаря він мав нагоду розслідити глибше всі державні справи, пізнав усі недостачі устрою молодої держави, обдумав потрібні реформи.
Основами, на яких мала опиратися будова держави, він уважав три стани: козацьку старшину, шляхту і вище духовенство. Ці три стани були наближені до себе економічним становищем, соціяльними інтересами і культурою, зливалися чимраз більше в одно громадянство. Козацька старшина вже стала відмежовуватися від загалу козаків в окрему верству. Генеральна, полкова і сотенна старшина, що діставала на утримання державні маєтности і сама збирала податки, могла розводити широке хазяйство, набувати нові землі й зростати в земельну аристократію. Урядова влада давала їй ще й політичну перевагу над «черню». Виговський не спиняв зросту старшини, як це робив Хмельницький, а навпаки старався скріпити її й через нові надання збільшити її владу. Останки української шляхти вже майже вповні зіллялися з козацькою старшиною і нарівні з нею мали доступ до урядів і маєтностей. На Україну верталася навіть шляхта, що перше емігрувала на захід; гетьман не ставив перепон у цьому, а ще намагався збільшити шляхетський елємент.
Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич, одна з найбільш освічених одиниць між шляхтою, що науку добув в Голяндії, Оксфорді, Кембрідж і Парижі, пробував сил в літературі і віддався дипльоматії; спершу аріянин пізніше вернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і став дорадником гетьмана. З поміж духовенства найближче до Виговського стояв новий митрополит Діонізій Балабан, вибраний і висвячений проти бажань Московщини.
Виговський старався добути у вищих станах противагу проти «черни» й при їх допомозі думав утримати гетьманську владу на тім рівні, на якім поставив її Хмельницький. Вже при виборі, приймаючи до рук булаву він сказав: «Ця булава буде доброму на ласку, злому на кару; нікому у війську підлещуватися я не буду; військо запорожське не може бути без страху». Ці слова справді переводив він у життя, не оглядаючися нінакого, ішов шляхом, який уважав за найкращий.
Загранична політика
Політичним ідеалом Виговського була самостійна незалежна українська держава, — так, як він це висловив у переговорах зі Швецією: «признати й оголосити запорожське військо з підвладними йому провінціями за вольний і нікому не підданий нарід». До козацької держави бажав він прилучити всі українські землі аж до Висли і границь Прусії; проєктував також злучити з Україною близькі культурно білоруські землі. Але щоби осягнути незалежність, треба було звільнити Україну від звязку, що від 1654 р. лучив її з Московщиною.
Виговський шукав опертя проти Московщини в інших державах. І так 16 жовтня 1657 р. в Корсуні він підписав давно підготовлюваний союз зі Швецією. Союз був дефензивний: обі сторони забезпечували собі поміч на випадок ворожого нападу, мали повідомляти себе про пляни ворогів і обовязувалися приступати до мира тільки за спільним порозумінням. Дальше українці ставили такі жадання: Швеція мала признати Україну вільною державою і боронити її свободи; українська держава крім українських земель до Висли, мала обіймати теж білоруські землі від Березини до границь Прусії; обі сторони мають право до свобідної торговлі через Прусію; Україна могла добути дозвіл затягати військо і офіцирів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, добувати зброю й амуніцію.
В томуж часі Виговський відновив союз з Кримом, що був зірваний від 1654 р.; татари протягом цілого гетьманства Виговського (1657—59) лишилися його союзниками. Також війну з Польщею покінчено перемирям: обі сторони відділилися нейтральною полосою, що займала край між Случею і Гориню.
Відносини до Москви
Ці переговори скріпили становище України на міжнародньому полі і дозволили уложити відносини до Московщини. Виговський дуже прикро відчував тягар злуки з Москвою, але не почувався приготованим до повного розриву і пробував ще переговорів з царем, щоби добути корисніші умови. Змаганням його було на місце дотеперішньої васальної залежности України від Московщини перевести союз рівного з рівним. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною, — ми є військо непереможне», сказав він московському послові, як той розвивав теорію, що Україна це «гилля відломане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоби Москва не мішалася у внутрішні справи України, щоби полишено без зміни військо, скарб, суспільний устрій, щоби обмежено владу московських воєвод у городах. Він домагався, щоби в Москві шанували гетьмана, як одинокого репрезентанта держави, щоби всі справи переходили через його руки, щоби московський уряд не вів за його плечима переговорів зі старшинами, духовенством чи Запоріжжям.
Але в Москві вже на передодні смерти Богдана Хмельницького постановлено остріший курс щодо України; колиж Виговський став гетьманом, порішено використати його слабе становище для переведення цих плянів. Цар жадав наперід, щоби московських воєводів і залоги допущено крім Києва також до Чернигова, Ніжина, Переяслава й інших міст; щоби вони побудували там замки; щоби людність осіла при замках підлягала воєвідському присудові; щоби доходи з подимного й аренд по містах ішли на удержання московського війська. Друге домагання було, щоби козацькі війська залишили Старий Бихів і Чавси на Білій Руси. Врешті цар жадав, щоби гетьман у своїх письмах не називався «вільним підданим» а «вірним». Щоби вимогти ці уступки, вислано з Московщини на Україну, у вересні, військо під проводом кн. Григорія Ромодановського. Ці надмірні жадання знеохотили гетьмана і старшину до союзу з Московщиною; остаточний розрив привело вмішання москалів у домашню війну на Україні.
Бунт Пушкаря
Виговський у внутрішній політиці легковажив вповні сили нижчих кляс, не старався вглянути в їхні змагання і потреби. Тимчасом ривалізація між черню і вищими верствами привела до вибуху народнього руху на соціяльно-політичному тлі. Територією цього руху були полки Полтавщини; Полтавщина була найліпше загосподарена і найзаможніша серед земель України, користала з родючої землі і довголітнього спокою, бо навіть війни Хмельниччини її не займали. На полудні ішла буйна кольонізація, що поширювала культурні области далеко в степи і до московської границі. Нарід почувався тут свобідний, незалежний. Але з початком гетьманства Виговського прийшли зміни, козацька старшина і шляхта, на основі гетьманських надань, стала займати ці простори, накладала на «поспільство» великі данини й повинности, змагала до заведення кріпацтва; особливо важка мала бути управа урядників Юрія Немирича на Ворсклі й самого гетьмана в Гадяччині. Чернь, що вже відвикла від залежности, зараз піднялася проти нових панів. Почалися напади на панські двори, на міщан, грабування купців, — рух спалахнув у соціяльне повстання. Кличі, які підняли повстанці, були: привернення черні т. зв. козацьких вольностей, свобідне варення горівки, вільні лови, рибальство, перехід на Запоріжжя, дальше вибір гетьмана «Чорною Радою».
На чолі руху станув Мартин Пушкар, полтавський полковник з часів Хмельницького, кандидат на гетьманську булаву, людина з невеликою освітою, але дуже амбітна. Разом з ним ішов кошовий з Січі, Дмитро Барабаш. Сили Пушкаря доходили до 40.000; це були козаки з полтавського й лубенського полку, дещо з сусідніх і кількасот запорожців. Особливий розголос добули собі селянські ватаги «дейнеків» (дейнека — дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті.
Виговський спершу думав спинити цей рух мирним способом, шукав порозуміння з Пушкарем і з запорожцями. Але згодом мусів вжити гострих мір. Полтавщину і Запоріжжя окружив бльокадою із вірних військ, щоби недопустити туди зброї і харчів та не дати поширитися бунтам в інші частини України. З початком лютого 1658 р. Виговський вислав на Полтаву два полки, але Пушкар відпер їх зі значними втратами. У травні, на зазив гетьмана, прийшли на Лівобережжя татари; разом з ними Виговський повів свої війська на Пушкаря. Головні бої велися коло самої Полтави, що боронилася дуже завзято два тижні. Дня 11 червня пушкарівці пробували випасти з міста на облягаючу армію; але тут їх окружили і розбили так страшно, що 15.000 лягло на полі бою. Поляг і сам Пушкар. Щоби знищити бунт до коріння гетьман дозволив татарам зруйнувати Полтаву і взяти ясир з цілого полку. Ця домашня війна коштувала Україну до 50.000 жертв у людях.
Розрив з Московщиною
Московщина старалася використати народній рух для своїх цілей. Московські агенти, найбільше зпоміж духовенства, ширили кличі, що треба обмежити владу і права гетьмана та старшини, завести по містах московські залоги, та піддати Україну прямо під царську руку. Московський уряд вів потаємні переговори з Пушкарем і Барабашем, царські воєводи, яких наслано на Україну, нищили прихильників Виговського. Перемога під Полтавою підняла авторитет гетьмана. Оден з воєводів князь Ромодановський зараз уступив з України на московську територію, до Білгорода, другий Шереметєв замкнувся в київській фортеці. Виговський почувся на силах збройною рукою виступити проти Московщини і виконати давній плян визволення України.
Гетьман видав універсали до народу і маніфест до сусідніх держав про причини війни: «Ми, все військо запоріжське» — писано в маніфесті — «заявляємо і свідчимо перед Богом і усім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідівської свободи, якої любовю ми держимося... Приватні наші справи в порівнянні до публичних і божих держали ми завсігди далеко... І длятого союзів уложених з татарами, з королевою шведською, а потім з найяснішим королем Густавом, ми завсігди дотримували, заховували ненарушеними і додержували їм усе вірности. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пактів; усім дотримували ми свято вірности, умов і союзів. І не з інших причин приняли ми протекторат великого князя московського, як щоби нашу свободу, добуту за божою поміччю і проливом крови освячену, могти заховати, а по смерти передати нашим нащадкам». Цар одначе завів надії України, не давав їй помочі проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, казав ставити твердиню в Києві, щоби удержати в ярмі українців; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, піддержували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про Україну. «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо — насамперед домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася»...
Переговори з Польщею
Успішна війна з Московщиною була неможлива без попереднього порозуміння з Польщею. Виговський мав надію, що зможе договоритися з поляками, бо Польща, окружена з усіх сторін ворогами, потребувала мира хоч на одному фронті. Згода з Україною знаходила своїх прихильників не тільки в урядових колах, але й серед шляхти, особливо на Волині й Поділлі, що за всяку ціну бажала спокою. Щодо самого замирення, поляки доходили вже до пересвідчення, що треба зробити українцям широкі уступки. «Що згода з козаками не сталася до тепер» — писав один польський політик — «то таки в тім не їх вина, але наша, бо ми їх трактували не як людей. І за це покарав нас Бог, видвигнувши їх невинність — і в очах наших і чужих показав Бог, що вони такіж люди як і другі, і покарав нашу гордість, і ми, як думаю, покутуємо більше як вони... І ми мусіли впасти, бо вони боролися за свободу, а ми за безмежне панування... Справді треба їх признати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликуймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один нарід над другим немає ніяких окремих прав, бо тільки через законно унормовані відносини держаться держави, а через вивищення одного народу над другим приходить розладдя»...
Виговський знав ці настрої і почав переговори. Українськими представниками були переяславський полковник Павло Тетеря і львівський міщанин Теодосій Томкевич; польську сторону заступав волинський каштелян Станислав Казимир Бєнєвський; Дня 16 вересня 1658 р. на раді під Гадячем підписано основні точки умови. Потім велися ще переговори щодо поодиноких пунктів, а в березні 1659 р. польський сойм прийняв умову до своїх конституцій; заприсяг її король Ян Казимир, а таксамо склали присягу й козацькі посли.
Гадяцька умова
Зміст гадяцького договору був такий:
Воєвідство. київське, браславське і чернигівське мали творити одну цілість, що входила у склад литовсько-польської держави, але з ширшою автономією.
Начальну владу на Україні мав гетьман; до нього належала, як і давніше, управа козаками і командування всіми воєнними силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Україні; до гетьманської булави належало чигиринське староство. Дальше утворено для України нові уряди канцлера, маршалка і підскарбія, що вели верховну адміністрацію. Канцлер мав видавати через свою канцелярію всі надання світські і духовні та приймати відклики у цих справах. Маршалок вів судівництво; утворено вищий трибунал для України. Підскарбій заряджував українським скарбом. У Києві або в іншому українському місті мали утворити окрему карбівню для вибивання грошей. Обновлено уряди воєводів і каштелянів; всі сенаторські уряди в київському воєвідстві мала дістати сама шляхта грецького обряду, в двох інших воєвідствах на переміну православні й католики.
Українське військо мало складатися з 30.000 козаків і 10.000 наємних вояків; на утримання війська призначено доходи з королівських і духовних маєтностей та податки з України. Польські і шляхетські війська не могли входити на Україну; колиж вони являлися як підмога, мали стояти під владою українського гетьмана.
Щодо найвищої законодатної влади, не означено ближче її організації; правдоподібно мала лишитися давня козацька рада, але зреорганізована і скріплена представниками інших станів. Вибір кандидатів на гетьмана мали переводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство).
Козакам забезпечено давні права, а саме свободу від усяких податків і тягарів (навіть від мита і цла), свободу варення напитків, свобідні лови і рибальство, козацький присуд. Дозволено на нобілітацію визначніших козаків; на пропозицію гетьмана з кожного полку могло дістати шляхоцтво 100 козаків. Проголошено загальну амнестію для всіх учасників війни, знесено всі засуди і конфіскати, що запали з цього приводу. Шляхта і духовенство, що вийшли з України, дістали дозвіл вертатися за універсалом гетьмана.
Привернено всі права православної віри, не тільки в Наддніпрянщині, але всюди, «як далеко мова українського народу сягає», — а саме публичне виконування обрядів, основування нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, не урядовцям або панам. Грецька віра не мала бути перешкодою для отримання урядів по містах. — Уніятська церква лишалася, але не вільно було поширювати її на нові місця. Римська віра мала на Україні рівноправність. .
Київська академія дістала такі права, як мала краківська академія, але з застереженням, щоби не було там професорів ані студентів аріян, кальвіністів і лютеран. Друга академія мала заснуватися в другому ще місті на Україні. В місці осідку академії не могли існувати інші (себто польські) школи. Гімназії, колегії, школи і друкарні можна було основувати всюди, без перешкоди.
Не всі домагання українців принято в умові. Українські делегати домагалися, щоби утворено окреме Велике Князівство Руське на зразок Литовського Вел. Князівства; щоби у склад його входили, поруч з Придніпрянщиною, також західні українські землі — воєвідства волинське, подільське, руське і белзьке, та пинський і мстиславський повіти; щоби урядовцями були тільки православні; щоби козацького війська було 60.000.
Одначе цих домагань не повелося перевести в цілости: Україна дістала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею і ця автономія мала розтягатися тільки на Придніпрянщину, не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, — зєдинення всеї території й державна самостійність, осталися нездійснені. Гадяцький трактат в самому заложенні був скривлений; без основних точок, він міг бути тільки хвилевою комбінацією, не міг числити на довговічність.
Конотопська перемога
Переговори з Польщею, крім загального значіння, мали і спеціяльну мету — запевнити Україні безпеченство на західній границі в часі війни з Московщиною. Кампанія почалася, в половині серпня 1658 р. Виговський, крім козацьких і наємних сил мав значну підмогу татар під проводом Карач-бея і невеликий помічний відділ поляків. Військо поділено на дві части.
Один корпус, зложений з 5 полків, коло 20.000 війська, під проводом Данила Виговського, пішов на Київ, щоби виперти звідтам московську залогу; з облягаючими військами мав співділати з самого міста київський полковник Павло Яненко Хмельницький зі своїм полком. Але воєвода Шереметєв в час дізнався про напад, вийшов проти козаків і розгромив їх під Києвом 2 і 3 вересня 1658 р.
Сам Виговський з головними козацькими силами і татарами перейшов на Лівобережжя і йшов у напрямі на московську границю, де зібралося царське військо, під проводом князя Ромодановського. Москалі налякалися приготовлення Виговського і пробували переговорів. Царська влада порішила зробити українцям як найбільші уступки: забрати з українських городів московські залоги, признати Україну на умовах гадяцького трактату, затвердити Виговського на гетьманстві, віддати йому уряд київського воєводи, а старшині запевнити маєтности і всякі свободи.
Але рівночасно вислано на Україну нове військо під князем Трубецьким. Трубецький зібрав до себе всі сили і приступив під Конотоп. Українська залога під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького не піддалася і незвичайно хоробро боронилася через 70 днів, від 29 квітня до 7 липня 1659 р. Виговський з своїми військами прийшов на відсіч, ударив на облягаючих, перебив їх і відігнав від міста, а сам почав вертатися назад. Московські воєводи не доцінювали українських сил і пустилися в погоню. Під Конотопом, над річкою Соснівкою прийшло 8 липня 1659 р. до великої битви, що покінчилася повною поражкою москалів. Кілька тисяч московського трупу вкрило конотопські поля, кілька тисяч пішло в неволю, між ними два воєводи, князі Пожарський і Львов. Москалі втратили артилєрію і прапори.
«Квіт московської кінноти», пише московський історик Соловйов, «що довершив щасливих походів 1654-1655 рр., погиб в один день... Ніколи опісля московський цар не був уже в можности вивести в поле такого сильного війська. У жалібному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу; тривога впала на Москву. Удар був тим тяжчий, що несподіваний; прийшов він по таких блискучих успіхах! Ще недавно Долгорукий привів до Москви полоненого литовського гетьмана, недавно гомоніли радісні розмови про перемоги Хованського; а тепер Трубецький, на котрого була надія більш усіх, «мужъ благоговЪйный и изящный, вь воинствЪ счастливый и недругамъ страшный», погубив таке велике військо! По добутті столичних міст, по добутті литовської столиці, царський город задрожав за свою власну шкуру: в серпні, на приказ царя, люди всіх чинів спішили на земляні роботи, для укріплення Москви. Сам цар з боярами часто був присутний при роботах; сусідні мешканці з родинами, майном наповняли Москву, ішли чутки, що цар виїзджає за Волгу, за Ярославль». Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над запорожськими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків».
Уступлення Виговського
Незвичайний успіх, що осягнув Виговський під Конотопом, здавалося, рішив кампанію на користь України. Але скоро прийшли події, що основне змінили воєнне і політичне положення. На Лівобережжі піднялася опозиція під проводом полковника Івана Безпалого, якому поміч дали московські воєводи. Безпалий вислав на Запоріжжя зазив вести боротьбу проти гетьмана, що «йде з поляками», та проти його союзників, татар. Кошовий Іван Сірко, завзятий ворог бісурман, уладив несподіваний напад на кочовище ногайських татар і згодом рушив з своїми січовиками на Чигирин. Набіг Сірка викликав велике обурення серед татар, що були при Виговськім, — більша часть татарських сил лишила табор і, грабуючи оселі по дорозі, вернулася до дому. Виговський облягав Гадяч, але на вістку, що запорожці йдуть на Чигирин, він мусів лишити Лівобережжя і перейти на правий бік Дніпра. Тоді в лівобережніх полках знову піднявся народній рух, ворожий Виговському. Наємні частини, що тут лишилися, своїм грабуванням все більше розярювали людей; зокрема ненависть зверталася проти поляків, що поводилися найбільше безоглядно. У Переяславі, Ніжині, Чернигові й інших городах винищено чужі залоги безпощадно. Як жертва народнього повстання упав теж Юрій Немирич — його убили селяни під Биковом (коло Ніжина).
Безпалий і його прихильники стали займати лівобережні полки, почалася жорстока громадянська війна. «Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина; страшне тут твориться вавилонське замішання» — писав очевидець. Використали це москалі. Трубецький зібрав знову свої сили і рушив на Лівобережжя. Всі міста по дорозі здавалися без боротьби москалям і складали присягу на вірність цареві.
Виговський пробував утвердитися на Правобережжі, але й тут прокинувся ворожий йому рух. Він хотів вияснити козакам своє становище і скликав раду під Германівкою (коло Білої Церкви) 21 вересня 1659 р. Тут боронив він своєї політики і старався виказати користи гадяцької умови. Але на раді опозиція взяла верх, а козаки так вороже віднеслися до гетьмана, що він мусів покинути раду під охороною наємного, польського війська. На р. Узені (коло Білої Церкви) зібралася друга рада і візвала Виговського уступити з гетьманства. Також дорадники і співробітники гетьмана бачили, що дальше неможливо удержати дотеперішньої політики і намовили його виконати зазив ради; Виговський зрікся гетьманства в жовтні 1659 р.
Кінець Виговського
По цій резигнації Виговський уступив з відділом наємних військ на Котельню до Хмільника, але звідтам, під напором московських військ, мусів повернути на Дубно. Невдовзі Юрась Хмельниченко добув Чигирин. З тої пори Виговський втратив усі точки опертя на Україні. Від польського короля він дістав уряд київського воєводи і звязану з ним сенаторську гідність. Він лишився дальше прихильником союзу з Польщею і намовив Юрася Хмельниченка відновити гадяцьку умову. Дуже рішучо він обороняв автономію України і старався поширити її межі. Але його заходи викликали невдоволення серед поляків і підозріння, що він знов хоче захопити булаву в свої руки. Як у 1664 р. на Правобережжі піднялося повстання проти Польщі, Виговського обвинувачено, що він мав у тім участь і що змагав до злуки з Московщиною. Польський полковник Себастіян Маховський арештував Виговського за порозумінням з Тетерею, і не вважаючи на це, що він є воєводою й сенатором, віддав його під воєнний суд і засудив на смерть. Засуд виконано 19 березня 1664 р. в Корсуні. Тіло нещасного гетьмана перевезла його жінка до Галичини і похоронила в Манявському Скиті.