- Від чого вмирали українці в 1932-1933 рр. більше ніж звичайно? Силою забиралось не тільки зерно, а й усе їстівне. Що приводило до смерті від виснаження голодом. Частина була розстріляна за спробу не віддати свою їжу чи роздобути її. Доведено? Так. З цим фактом погодились навіть противники голодомору як геноциду. Змінивши таким чином свою позицію з завідомо програшної, яку ще донедавна відстоювали, що голод був зумовлений природніми обставинами, посухою і неврожаєм.
- Чи можна пояснити невдалою колективізацією або просто сприймати такі дії з відбирання їжі без права роздобути її як промахи, перегинання палки радянською системою? Ні не можна. Тому що який зміст тоді створювати несумісні умови з життям таким способом? Адже голод-це безумовна втрата працездатності і зав'язування колгоспів завідомо стає нездійсненим завдання. Бо навіть в ГУЛА-гах людей поганенько та кормили, одночасно тримаючи в жахливих умовах, але щоб в'язні могли працювати. Неможливо також, що люди воліли з голоду вмирати, але не йти в колгосп. Випадки канібалізму, принижень і віддавання всього майна за крихту зерна відкидають це припущення.
- Чим ж займалась влада СССР, позбавляючи людей усього їстівного? Щоб підійти до повної відповіді на це запитання, варто згадати про військові оточення навколо сіл і встановлення знаку-"чорної дошки", де проживали українці. Що також доведено і не викликає заперечень в зміненій позиції противників Голодомору. Тобто нічого іншого, крім смерті від голоду, владою від приречених людей не вимагалось. Ні колгоспи не могли створюватись з обезсилених голодом, ні піти вони нікуди не могли. Без заборони останнього можна було б говорити про виганяння людей з території їх проживання, розсіяння по світу злиденною соціальною верствою.
- Чого селянам не видавали паспортів при масовій паспортизації Радянського Союзу? Так набагато легше було виявляти втікачів з сіл підведених під "чорну дошку". Відсутність паспорта виділяла таких втікаючих від голодної смерті, яким вдавалось прориватись через перший кордон оточення. Українців, які блукали в пошуках їжі, відловлювали по всьому СССР і доставляли назад або розстрілювали. Факти чого не знаходять заперечень серед багатьох противників Голодомору. Про причетність "зловлених на пошуках" до приречених на голодну смерть вказує в більшості встановлена свідченнями належність до відповідних населених пунктів і селянської верстви.
- Чому морили голодом українських селян і не вчиняли так само чи в тому ж руслі винищення з українськими робітниками, жителями міст? На це є дві причини. По-перше, одночасно провести таку масштабну акцію по винищенню українців не вдалось би. Міські і селянські бунти в купі залишили б владу без "спокійних баз" тилового забезпечення безперешкодного здійснення всіх заходів забирання мільйон тон врожаю зерна в селян та заразом і всієї їжі. По-друге, зробити те саме з українськими робітниками-жителями міст без розголосу і організованішого, порівняно з селянами, опору було нереальним. Та в будь-якому випадку залишення живими тих, які мали гинути за тою самою ознакою що інші, не знімає вини і не виправдовує мотивів вбивства останніх.
- Чи не заперечує навмисність винищення українців загибель людей іншої національності під час Голодомору? Ні. Так само, як розстріли українців і росіян разом з євреями в Бабиному Яру. Як загибель циган від рук фашистської влади Німеччини не заперечує Голокосту як геноциду єврейського народу. Та в геноциді українців є інші підтвердження, ніж публічне оголошення такого наміру. До індустріалізації СССР, проведеної за рахунок зерна і коштів загиблих під час голодомору, більшість українців проживала у селах. Сільське господарство велось українцями не тільки в Україні, а й на Поволжі(Кубані), Дону, Північному Казахстані, Західній Сибірі, куди зазвичай виселяли українців Російські Імперії. А це райони, де люди масово гинули голодною смертю, різко відрізняючись цим від інших більших територій СССР.
- Чи не є масова смертність від голоду сваволею місцевих влад у відповідних аграрних регіонах від неправильного розуміння поставлених завдань центральною владою з Москви? Ні. Проведення у всіх регіонах уражених голодомором одних і тих же заходів свідчить про централізоване керівництво. При сваволі влади, хай навіть республіканської в Україні, випадкове співпадіння методів організації голоду з областями, які знаходяться на декількатисячнокілометровій відстані, виключене. Яскравими доказами централізації тут служить все та ж "чорна дошка" і військове оточення сіл. Звезення забраного зерна в порти Одеси, а не в різні, підтверджує існування єдиної системи причетної до масової голодної смерті.
- Чи не є запереченням голодомору як геноциду в Україні українська національність тодішнього керівництва в УРСР та українські руки, що забирали хліб насушний? Ні, не є. Тому що завербування представника ворожої армії не робить війну громадянською. Крім того, разом з голодомором проходило і звертання українізації. Закривались українські школи, спілки, українську мову фактично позбавляли офіційного урядового статусу в Україні. Всі незгодні з початком політики русифікації були знищені і репресовані. Здійснювати цей перехід взялась і частина колишніх прихильників українізації. Тобто вони свідомо відрікались "українців неправильних", непослушних русифікації, потрібної для радянізації.
- Чи можна вважати дії центральної влади навмисно направленими проти українців, а не загибель останніх рахувати за побічний ефект при винищенні представників цілої селянської верстви, які не влаштовували радянську владу? Так. Бо підходи до репресій українських селян і селян інших національностей різнилися. Якщо інших карали за повстання майже одразу ж, то українські селяни пішли під прес значно пізніше того, як вже такі українські повстання були придушені. Тобто власне український спосіб усталеного індивідуально господарства вже був загрозою для радянської влади. Завдяки знищенню українців розкривався шлях до впровадження "не бракованої" колективізації в хлібних районах СССР, освоєних українцями.
- Чи кількість загиблих варта уваги і може свідчити про незвичайність такого випадку вбивства українців на той час? Безумовно, так. Вимирання цілих сіл з багатодітними родинами голодною смертю свідчить про неможливість приймати це за мале відхилення від норми життя. Український край, який ніколи не знав масової смерті від голоду в розмірі бодай декілька тисяч людей, в один раз отримав мільйони померлих. Зрозуміло, це не звичайна річ. Причому люди не просто вмирали, а їх доводили до такої смерті, забираючи можливість харчуватись. І споглядали та користались, міняючи забране на техніку, яку "цивілізовані країни" свідомо постачали як плату за дешеве зерно приречених на голодну смерть українських селян. Чим гасили Велику Депресію в США і Європі в 1932-1933 рр.
Голодомор як геноцид українського народу
В останні роки Україна чітко стала на шлях до остаточної політичної, історичної і моральної інтерпретації голодомору як геноциду. На сьогодні все є для фінального і довершеного сприйняття смертей мільйонів українців в 1932-1933 роках як геноциду українського народу. Заперечення чого терпить поразку за поразкою.
Не за горами той час, коли залишиться лиш відбиватись від нападок, а не доводити невідому правду про Голодомор. Це й буде ознакою, що проміжок часу 1932-1933 рр. разом з тими подіями, які стались з українським народом за цей період, зайняв належне місце в історії України. Наповнення якої сприяє підвищенню рівня самодостатності українців. Забираючи нав'язувану придатковість історії нашого народу до інших народів.
В даному разі до російського. Коли применшенням, не виділенням і обходом трагедій голодоморів український народ пропонується розглядати в основному як частку історії Росії. Без своїх власних цілей, інтересів, окремого бачення влаштування життя в Україні. Що власне й привело з часом до Незалежності України. Яку не сприймають ті самі сили, які протидіють висвітленню і поширенню пам'яті про Голодомор.
Та попри їх старання результат з великою перевагою виявляється на українській стороні. Докази не залишають шансів на інше. А непослідовність і непереконливість противників голодомору як геноциду українського народу слугує додатковим аргументом правоти відновлювачів історичної пам'яті. Не вдається також зашуміти питання Голодомору, виставляючи його розколюючим суспільство, не на часі, чи зашкоджуючим економіці країни через роздратування Кремля.
Масштаби загиблих під час голодомору 1932-1933 рр. та спосіб в який вони загинули самим фактом існуванням такої події в історії ставлять запитання. Відповіді на які прагне знати кожен українець вже і зараз. Адже померли ці люди на українській землі, де ми живем, і це є наша Батьківщина. І не чума це нарід косила чи іншими подібними обставинами пояснюються одночасна загибель стількох людей.
Тому те, що сталось під час Голодомору, живі свідки якого трапляються й сьогодні, важливим є в плані усвідомлення можливих загроз для українського народу і окремої людини зокрема. Кому ж хочеться попасти під каток системи, яка давить за якоюсь природньою ознакою, попираючи право людське і народне. Вивчити прояви таких устроїв для убезпечення в майбутньому і є завданням, яке вирішується історичною пам'яттю.
Що ж дозволяє з упевненістю говорити про голодомор як геноцид українського народу? Ні цифри загиблих, ні географія поширення голодомору самі по собі ще не підтверджують цього. Геноцид за визначенням передбачає зумисне винищення представників певної національності. Померлі завжди є якоїсь національності. Проте причиною смерті для відповідності терміну геноцид обов'язково має бути національність. Голодомор таким і являється, будучи направленим проти українців:
Звісно, точного підрахунку жертв ми не знатимемо. Не існує покищо технологічних можливостей встановити точну кількість жертв до одного чи навіть десятка, а в даному випадку і сотень тисяч чоловік. Статистика померлих не велась радянською владою. Кількість останків тільки з аналізом інших факторів дає можливість говорити про масштаби загибелі. Зате процес здійснення забирання всієї їжі і огородження сіл цілком певно свідчить про наслідки. І пояснює різницю переписів в мільйони чоловік.
Коли модою записів "українець" до Голодомору і "русский" після при переписах населення нічого не пояснюється. Бо мова йде про фактичну кількість населення, якого фізично не стало в Україні і інших областях, де відбувся Голодомор. А тим більше вже ні до чого пояснення, що русские, яких позавозили ешелонами на Україну в обезлюднілі за короткий час хати, повтікали назад. Не може організований завіз зрівнятись з особистою втечею назад в Росію, ще й при умовах радянського контролю.
Позиція Росії, яка вважає себе наслідником Імперій, в очолювані спротиву підняття питання Голодомору зрозуміла. В такому разі страх перед відповідальністю обґрунтований. Кремлю неприйнятно, що гордість за здобутки СССР в індустріалізації, поширенні російської мови, перемоги в Другій Світовій Війні, загалом за потужність, що викликала страх і повагу, буде потьмарена пам'яттю голодоморів за рахунок яких вище перелічене здобувалось.
Проте для інших, Російська Федерація є великим осколком більшовицько-російської Імперії. Адже при розвалі помінялась влада і помінявся політичний устрій країни з комуністичного на інший з назвою "демократичний". Тому й розмов про виплату компенсації за жертви чути з російського боку, а не українського. Безперспективність цього шляху показує приклад Сербії, яка не несе відповідальності за звинуваченнями колишніх республік Югославії в геноциді.
Водночас, сила правди протискає своє і змушує здавати і маневрувати російську позицію по викресленню події голодомору 1932-1933 рр. з історії Світу, СССР і України. Чим п'ята колона Російської Федерації в Україні виставляється на посміх, відстаючи від маневреності позиції Кремля. Тому що по хохляцьким служкам Москви в Україні зміна поглядів б'є різкіше, коли їх попугайництво завжди має радикалізованіший відтінок, ніж власне Кремль.
Та все таки існує питання, яке цікавить багатьох: "Теперішні заходи по вшануванню загиблих під час голодомору і трактування його, як геноциду,-це політична доцільність чи поклик пам'яті?" Відповідь на що є одна: "Це доцільна на сьогодні політика утвердження історичної пам'яті. Наступ на хохляцтво і осміливлення українців, застрашуваних роками Російськими Імперіями". Чи для корисливих мотивів і приховання ницих намірів хтось бере участь у цьому, то це покаже час. Але заслуга і шана за чесну працю повинна існувати, доки не доведено нечесності такої.
А звинувачення в антиморальності, "танцях на костях", неповазі до загиблих іншої національності, які часто лунають з боку противників голодомору як геноциду українців, сміливо можна обернути до них самих. Бо до підняття питання голодомору ніхто і не брався вшанувати пам'ять загиблих від голоду іншої національності. Жодної панахиди, відправи над численними могилами не по-християнськи похоронених не відправлялось, доки українці не взялись відновлювати правду про Голодомор. Робити що нам сам Бог велів, бо живі свідчення про страшний голод лунають поки що лиш від українців.
Тож пом'янімо всіх вбитих голодом в 1932-1933 рр. Свічка пам'яті 22 листопада, запроваджена Мейсом, коли сама природа нагадуючи замела снігом і холодом, має бути поставлена на віконце. Це не значитиме, що хтось у хаті помер, адже не коло мертвого вона стоятиме. Нехай мертві, які загинули під час Голодомору пройдуться дорогами і вулицями та побачать, що вони не безрідні. Засвітити за них свічку не було кому, як і священників щоб прочитали молитву і запечатали гріб до воскресіння. Виправімо це і допоможімо знайти спокій їхнім душам.
22 листопада 2008 р. 16:21