Історія створення Збройних Сил України
Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, Права, Державу
(До вашого відома пропонується матеріалу з Історії становлення Гордості Народу України-Збройних Сил України, що вірою і правдою зі зброєю в руках, жертвуючи власним життям захищали від ворогів Нації Волю і Незалежність та її змагання до власної Державності)
Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році Незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки. На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот. Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу. Тому 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України.
Характерними ознаками першого з них були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування. При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувався значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки. Так, на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків - на 600 одиниць, вертольотів - майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно. В основу процесу створення власного війська були закладені політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району". В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим. Змінилися майже усі командувачі військ військових округів, армій, командири корпусів та дивізій. На розв'язання проблем того періоду наклалися труднощі, пов`язані зі значним міждержавним переміщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 роки з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів та прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину.
Безумовно, головною причиною незадовільного виконання основних заходів будівництва Збройних Сил України було постійне зниження у Державному бюджеті України, як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і, витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння і військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зокрема. (1)
Найближчим по історичному часі військовим формуванням Незалежної України була Повстанська Армія України (УПА), політичною основою якої була Організація Українських Націоналістів (ОУН), що і зумовило відому назву ОУН-УПА. Про її структуру та характеристики далі.
Коротко передумови виникнення Української Повстанської Армії:
Минав час після подій Першої Світової Війни 1918-1920 рр. Україна стогнала під ярмом двох окупантів, але ідея і почуття національної гідності не дозволили спочивати визвольному рухові. Полковник Євген Коновалець організовує молоді кадри та готує їх до майбутнього революціїїного вибуху. Ці нові кадри у відповідний момент відновлять ідею Четвертого Універсалу. Москва бачила загрозу в українському націоналізмі і постановила: за всяку ціну знищити найперше його провідників. В 1926-му році на вулицях Парижа від кулі більшовицького агента Шварцбардта гине отаман українських збройних сил Симон Петлюра. У 1938 році на вулицях Роттердаму від бомби більшовицьких агентів гине полковник Євген Коновалець, організатор і провідник УВО, а також провідник ОУН. По втраті двох великих мужів український революційний рух не зламався: на їх місце прийшли нові провідники, які готували і вишколювали нові кадри до дальшої боротьби.
1941 рік став великим вирішальним моментом. На жаль, в той час стався розкол ОУН. 3 одного боку, члени організації співчували Степану Бандері, який стояв на засаді утворення своїх легіонів і був за те, щоб поставити німців перед фактом - визнати Українську Самостійну Державу. Інші, прихильники Мельника, стояли на протилежних позиціях. Революційна ОУН в порозумінні з командуванням вермахту створила два батальйонн українських добровольців. Коли німці виголосили війну Росії, зі стратегічного боку виглядало, що Україна буде мати німецького союзника, хоч до цієї справи революційна ОУН ставилася дуже песимістично. Коли німці блискавично вдарили по більшовиках і швидким темпом займали Україну, наші батальйони зайняли Львів. Тоді провідник Степан Бандера, проти волі Гітлера 30 червня 1941 року проголошує відновлення Української Самостійної Держави на чолі з прем'єром уряду Ярославом Стецьком. Гітлер, що скорим темпом займав Україну, думав, що йому не треба рахуватися з силою українського народу. Він наказав, щоб провідник Степан Бандера відкликав акт 30 червня і розпустив уряд. Бандера категорично відмовився відкликати акт проголошення. Гітлер дав наказ заарештувати Степана Бандеру і Ярослава Стецька. Акт 30 червня організувала і проголосила революційна ОУН. Цей акт дав їй сили і престиж серед нації, бо це була гордість нації, волю якої віддзеркалювала ОУН та її провідні кадри. Вони мали відвагу прийняти на себе такий відповідальний момент. Тут не мало значення, хто став на бік того акту, - за ним стояла українська нація. Український народ в перші ж дні побачив, що німецький гітлеризм не несе довгождану волю Україні, а тільки нове поневолення, бо більшовизм і фашизм - одного поля ягоди. Збагнувши німецькі наміри, український народ стає на бік ОУН. Організація Українських Націоналістів по арешті Степана Бандери обирає іншу стратегію боротьби, тепер вже на два фронти - проти німців і проти більшовиків - бо нації загрожувала загибєль.
ОУН, підсумовуючи помилки політичного керівництва у 1918-20-х роках, організує визвольну боротьбу на засадах здорового націоналізму і християнської релігії. Гаслом УПА стає "Бог і Батьківщина". 1942-й рік став новим етапом у визвольній боротьбі на Україні. На поліських українських землях заговорила повстанська зброя. То настав другий історичний момент для українського народу. Проти двох великих і модернізованнх армій виступила УПА. (2)
Організаційна побудова УПА (Української Повстанської Армії).
Українська Повстанська Армія швидко стала загальнонаціональною армією, об'єднуючи під своїми прапорами всіх патріотів української справи. Однак політичне найбільш вона була пов'язана із ОУН.
В основу організаційної будови УПА було покладено територіальний принцип. УПА поділялась на 4 групи:
1. УПА-Північ (Волинь і Полісся).
2. УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закeрзоння).
3. УПА-Південь (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна частина Київської областей).
4. УПА-Схід (північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини).
Кожна із груп поділялась на Воєнні Округи (ВО), а вони на Тактичні Відтинки (ТВ).
1. ВО «Турів» охоплював Луччину, Володимирщину, Ковeльщину.
2. ВО «Заграва» - райони: Сарни, Костопіль, Берeзно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець.
3. ВО «Волинь-Південь» райони: Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзивилів, Кременець, Почаїв, Ланівці.
УПА-Захід мала 6 воєнних округів:
1) ВО «Лисоня» - територія Тернопільщини по Дністер;
2) ВО «Говерла» - Гуцульщина і Буковина;
3) ВО «Чорний Ліс» - Станіславщина;
4) BO «Маківка» - Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турківщина;
5) ВО «Буг» - Львівщина;
6) ВО «Сян» - Закeрзоння.
УПА-Південь поділялась на три воєнні округи:
1) ВО «Холодний Яр»;
2) ВО «Умань»;
3) ВО «Вінниця».
В 1944 р. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» була розформована, її частини ввійшли до складу УПА «Північ» і УПА «Захід».
Групи «УПА-Схід» фактично не було створено.
Тактичною військовою одиницею армії вважався курінь, який нараховував 3-4 бойові сотні та потрібні технічні частини. Сотня складалася з трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної. А чота - з трьох роїв. Бойова сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 бійців, реально ж сотні УПА мали 130-200 бійців. В групах «УПА-Південь» та «УПА-Захід» курінь становив найвищу самостійну тактичну одиницю. I лише у випадках потреби курені об'єднувались в певну оперативну групу. В «УПА-Північ» найвищою бойовою одиницею був загін, що складався з 3-4 куренів.
Всі вояки УПА за традицією армії УНР називалися козаками. Вони ділились на 3 групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. Вводились такі військові звання:
1. Козаки: а) козак, б) вістун.
2. Підстаршинські: а) десятник, б) старший десятник, в) підхорунжий.
3. Молодша старшина: а) хорунжий, б) поручик, в) сотник.
4. Булавна старшина: а) осавул, б) майор, в) підполковник, г) полковник.
5. Генеральна старшина; а) генерал-хорунжий.
В УПА існували функціональні посади. Тому інколи командиром сотні міг бути як сотник, полковник, так і старшина нижчого рангу.
Кожний член УПА приймав вигадане прізвище, так зване псевдо. Це робилось для того, щоб не накликати небезпеку на рідних. Зрозуміло, що багато псевдонімів повторювались (наприклад, в УПА-Північ в 1942 р. було три Остапи).
Набір стрільців до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби УПА, оскільки примусова участь в боях можлива лише на боці регулярної армії і ніколи в умовах партизанської війни.
З 1943 р. на Волині і в Карпатах організовуються Старшинські Школи УПА. До них приймалися повстанці з середньою освітою і, як виняток, без належної освіти, особи, шо відзначались у бойових діях.
Командиром першої Старшинської Школи УПА на Волині став Польовий, командиром старшинської школи «УПА-Захід» був Хміль. Разом вони підготували до осені 1944 р. близько 2 000 старшин і 3 000 підстаршин. У школі викладались: основи партизанської війни, тактика, краєзнавство, науки про зброю, організація армій, дисциплінований статут, статут внутрішньої служби, інтендантська служба, маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона і, крім цього, ідеологія українського визвольного руху та основи служби безпеки. Теорія поєднувалась з практикою - частенько доводилося вступати в бій з ворогами.
27 січня 1944 р. в УПА запроваджено бойові нагороди:
1. Відзначення.
2. Похвала.
3. Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.
4. Срібний Хрест Бойової Заслуги II кляси.
5. Срібний Хрест Бойової Заслуги І кляси.
6. Золотий Хрест Бойової Заслуги II кляси.
7. Золотий Хрест Бойової Заслуги І кляси.
Автором проектів цих нагород був художник Ніл Хасевич. Ордени вручалися лише бійцям УПА. Крім цього, існували особливі нагороди - Срібний Хрест Заслуги і Золотий Хрест Заслуги, якими нагороджувалися як стрільці УПА, так і цивільні особи. 6 червня 1948 р. УГВР «для відзначення особливої мужності» ввела медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Першим старшиною УПА, відзначеним Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси, став Дмитро Карпенко (Яструб), що загинув 17 грудня 1944 р. в бою біля селища Нові Стрілиська.
Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка з 1944 р. посідає, крім звання головокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.
Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий Перебийніс. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.
Групою військ «УПА-Північ» командував полковник Клим Савур (Роман Клячківський). Народився у Станіславі. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939-1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований чекістами у Львові й у відомому процесі п'ятидесяти дев'яти засуджений до розстрілу. Коли почалася німецько-радянська війна, втікає із Бердичівської в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941-1942 рр. Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв важливу роль у створенні УПА.
Командир «УПА-Захід» полковник Шелист-Вишитий (Василь Сидор) народився в 1911 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з гімназійної лави. У 1938-1939 рр. перебував у польській в'язниці. З 1939 по 1941 р. - один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир «УПА-Захід». Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях.
Командир «УПА-Південь» полковник Батько (Омелян Грабeць) з 1943 р. В 1941 р. провідник ОУН на Східно-Українських землях. Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армії 10 червня 1944 р. на Вінничині.
Українська Повстанська Армія в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже різноманітне.
Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії, бо ж випало починати тоді майже з нічого. В пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час німецько-польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У 1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї, патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків.
Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових дул вироблялися пістолети. До них підходять міліметрові набої з німецьких автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок окремо. Особливо багато німецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української національності є прихильники УПА.
Кількісне і якісне озброєння відділів УПА було в різні періоди боротьби розмаїтим. Ведучи бої великими загонами (1943-1946), УПА використовувала всі види зброї сухопутної армії, навіть артилерію і танки, здобуті у ворога. При переході до рухливої маневреної тактики боротьби використання важкої зброї стало неможливим. Вона переховується в лісових криївках. Навіть проти ворожих танків тепер застосовується лише зв'язка гранат або пляшок із запалювальною сумішшю.
В загальному сотня УПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5 листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів, 110 гвинтівок. На озброєнні куреня «Орли» в липні 1944 р. було 48 кулеметів Дегтярьова, 16 кулеметів «Максим», 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта - гвинтівки. Штатне озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.
Обмундированая УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів. Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші - словацькі, ще інші носили власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий одяг.
Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне ітендантське відомство - організаційно-мобілізаційний відділ (оргмоб). Йому підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пунти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з оргмобом даного регіону.
У лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.
При маршах кожен стрілець УПА одержував так звану «залізну порцію» при рейдах.
Велике значення надавалось організації медичної опіки та санітaрної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.).
Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радіозв'язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише в жовтні 1943 року при штабі Клима Савура з'явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений - лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групі командира Енея три курені, що були розташовані один від одного на відстані 5 км, зв'язувалися телефоном, але тільки на час постою. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв'язкових. З цією метою була створена мережа комунікаційних ліній. Лінії поділялись на більш та менш важливі, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від пункту до пункту і супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобілізовувалися для перевезеннь підводи із сіл (200-300 возів). Цей апарат функціонував дуже злагоджено. За одну ніч можна було пройти 80 а то й більше кілометрів, бо підводи на певних етапах для зміни заздалегідь підготовлялися іншими зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин була невелика кількість, бо існували великі труднощі з бензином, запаси якого знаходились у руках німців.
Головною тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включає такі форми боротьби:
1. Засідка, яка завдавала ворогові дошкульних втрат, зводила до мінімуму власні жертви, залякувала і деморалізувала цілий окупаційний апарат. Несподіваність і раптовість удару створювали можливість навіть невеликому партизанському загонові розгромити чисельніші ворожі сили.
2. Напад, що не давав таких широких і вигідних можливостей, як засідка. Зате він ще більше деморалізував і залякував окупантів. Хоча напад супроводжувався значними людськими втратами, УПА часто використовувала цей засіб партизанської боротьби з огляду на його велике психологічно-політичне та моральне значення.
3. Атeнтат - тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупаційної влади. Для його реалізації часто вистачало одного бойовика при солідній і продуманій підготовці.
4. Саботаж - підрив мостів, нищення комунікацій, пошкодження телефонно-телеграфних сполучень. Саботаж не веде до великих людських жертв і тому УПА застосовувалa цей засіб дуже широко.
5. Рейд, пов'язаний завжди з найбільшими труднощами та небезпекою. Загін відривається від своїх військових і продовольчих баз, що ускладнює проблему харчування, лікування поранених.
6. Прорив з оточення - це питання життя і смерті партизан. З ним постійно зустрічався кожен повстанський відділ і кожен окремий повстанець. Загони УПА неодноразово вміло виходили з німецького і радянського оточення.
7. Конспірація. В умовах партизанської боротьби лід нею розуміється маскування від ворога. Річ у тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укритті. Для цього будувались спеціальні бункери і криївки, які так замасковувались, що ворог під час обшуків не міг їх знайти.
Тому техніка будови бункерів і криївок розвинулась в УПА у важливу ділянку військового мистецтва. Потрібно було будувати укриття для зимівлі значної кількості осіб (бункер для 10-15 чоловік, криївка для 2-5), які мали доступ свіжого повітря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрім цього, й бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрізноманітніші способи маскування криївки, входів, вентиляційних отворів, підходів. Бо ж платити за помилки доводилось життям. (3)
Українська Повстанська Армія виникла не на пустому місці, в значній мірі Військовому Духу цієї армії сприяли пам'ять про попередників та ідей, за які ті боролися. А були цими попередниками військові Формування Незалежної України 1918-1920 рр. До таких боєвих формувань належать Українська Галицька Армія та Армія Української Народної Республіки.
З огляду на маловідомість, подаються детально Історичні умови створення, розвитку та розформування вказаних військових формацій:
У відповідь на проголошення гетьманом Скоропадським федерації України з Московщиною (14 листопада 1918 р.) піднялося під проводом Симона Петлюри всеукраїнське національне повстання. Запевнившись невтральністю німецьких військ, що під впливом вісток про революцію в Німеччині (9 листопада) попали в стан моральної демобілізації, повстанчі війська рушили з Білої Церкви й проломивши опір гетьманських військ під Мотовилівкою, дня 14 грудня 1918 р. заняли столицю України. Гетьман виїхав за кордон, а більшовики, користаючи з замішання, рішили піти новим походом на Україну. На вістку про створення в Москві «совєту українського фронту» й «радянського уряду для України», український уряд почав нотну інтервенцію, але коли йому заявили більшовики, що це не вони зазіхають на Україну, але «українська» радянська влада бореться з військами «буржуазної» Директорії, Україна позбувшися гетьмана й німецької опіки, опинилася тепер у винятково тяжкому положенні. На південному сході зявилися ватаги московських білогвардійців, від північного сходу надвигала більшовицька хмара, від заходу й півдня загрожували українській території поляки й румуни.
Від повалення гетьмана, евакуації німців і ліквідації московських «білогвардійських» частин, були ще далеко до забезпечення суверенности Української Народньої Республики від зовнішних загроз і внутрішніх потрясень. Повстанчі війська Директорії, рекрутовані з селян, слабо освідомлених під національним оглядом, зате розагітованих під оглядом суспільно-земельних реформ, в своїй більщости виявили більшовицькі симпатії. Не розбираючи якслід ваги державної незалежности, вони перш за все домагалися безвикупного розподілу поміщицьких лятіфундій, а коли Директорія не находила фізичної спромоги зразу заспокоїти їхніх домагань, вони станули в різку опозицію до неї. Під прапорами «радянофільства» станули повстанчі загони Григоріїва, Махна й Зеленого, вслід за чим лівіше настроєні члени уряду, з Винниченком у проводі, видвигнули проєкт проголошення України - радянською республікою. Тимчасом західньо-українська Національна Рада, що резидувала в Станиславові, на свому засіданні дня 3 січня 1919 р. вирішила закон про з'єднання Західньої України з материком і вислала своїх відпоручників на скликаний до Києва Трудовий Конгрес, що мав бути передпарляментом України.
Акт з'єднання
Дня 22 січня 1919 р., при великому здвизі народу й війська на Софійській площі в Києві, в приявности представників чужих держав, галицькі делегати обмінялися з верховною радою Української Народньої Республики грамотами, кодифікуючими зєдинення. Директорія оповістила про це громадян України універсалом такого змісту:
«В імені Української Народньої Республики проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої Української Землі:
Дня 3 січня 19Ї9 р. в місті Станиславові, Українська Національна Рада Західньо-української Народньої Республики, як представниця волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодатний орган, святочно проголосила зєдинення Західньо-української Народньої Республики з Українською Придніпрянською Народньою Республикою в одну, суверенну Народню Республику.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів. Директорія Української Народньої Республики рішила приняти до відома це зєдинення і ввести його в життя, згідно з умовами, які означено в рішенню Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. Від нині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України - Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмірали найліпші сини України. Від нині є тільки одна независима Українська Народня Республика. Від нині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу обєднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, независимої Української Держави, на добро й щастя Українського Народу».
Підписано: Голова Директорії - В. Винниченко; Члени Директорії - Андрієвський, С. Петлюра, Швець, Макаренко.
У Трудовому Конгресі, що радив у Києві в днях 22-28 січня, прийняло участь 65 делегатів Галичини, Буковини й Закарпаття, що зразу виявилися як елємент нормуючий реформаторську загонистість соціялістичних фракцій Придніпрянщини. Та хоч як соняшним був момент у якому, на Софійській площі проголошено акт зєдинення, хоч як поважно заповідалися наради Трудового Конгресу, довести його до кінця таки не довелося. Під вражінням вісток про новий наступ більшовиків на Україну, ухвалено нашвидко закон про тимчасову форму української влади, яку доручено Директорії, запротестовано проти диктатури пролєтаріяту й зредаговано «Універсал Трудового Конгресу України до Українського Народу й усіх народів світа».
Закликаючи «всіх синів трудового селянства й робітників на боротьбу за землю й волю», універсал оповіщував усьому світові, що український народ «не допустить, щоби хтось посягав на його добро, на його независимість та самостійність».
В звязку з більшовицьким наступом уступив з Директорії Винниченко, а разом з ним і кабінет, зложений з соціял-демократів і соціял-революціонерів. Провід уряду і начальна команда армії опинилися в руках Симона Петлюри, як Головного Отамана Армії й Голови Директорії, що покликав переходовий, діловий кабінет.
Дня 4 лютня 1919 р. українська Директорія була примушена залишити Київ і почала свою мандрівку по Правоберіжжю. Винниця, Проскурів, Камянець і нарешті Рівне на Волині служили чергою за осідок українського уряду й начального командування армії.
Евакуація столиці й безупинна мандрівка уряду УНР й Начальної Команди Армії не дали їм зосередитися ні для державно-творчої праці ні для ширше закроєної воєнної акції. Армія знеможена в безнастанних, деколи виїмково кривавих і геройських, але в цілому безплянових боях і операціях, примушена відступати перед перевагою більшовицьких ватаг, деморалізувалася не тільки під впливом неуспіхів, але й інтензивної, більшовицької агітації. В квітні 1919 р. наблизилася Армія УНР до Збруча й увійшла в безпосередній контакт з Галицькою Армією. Остаточна невдача Галицької Армії в боротьбі за Львів і її перехід за Збруч в липні 1919 р., скріпив не тільки чисельні сили, але й духа Армії УНР. Камянець Подільський, що на якийсь час зробився осідком двох українських урядів - голови Директорії й головного отамана Армії УНР С. Петлюри та диктатора ЗУНР Е. Петрушевича, послужив випадною базою для широко закроєної протибільшовицької акції. Тут у Камянці, повторилося ще раз те, чого доконала вже раз Галицька Армія своєю «чортківською офензивою». В момент, коли Галичина найшлася в неподільному посіданню поляків, центральну Україну залили червоні ватаги, на південному її сході господарили московські «білогвардійці» під проводом царського генерала Денікіна, в Бесарабії й Буковині паношилися румуни, а два українські уряди й дві українські армії найшлися на скравочку рідної подільської землі, мов у пастці, сталося щось несподіване.
На Київ!
Зєдинена спільним горем і спільними ідеалами армія, гола й боса, забута цілим світом, без амуніції, надлюдським зусиллям кинулася до наступу проти більшовиків. Правда, поміж двома урядами й начальними командами українських армій не зразу прийшло до устійнення поглядів на ситуацію й плянів офензивної акції. Диктатор Петрушевич і штаб Галицької Армії підтримували плян здобуття Одеси, щоби тою дорогою пробити собі «вікно в Европу» і наладнати звязок з проти більшовицько настроєною Антантою. Головному отаманові УНР Петлюрі промовляла за те до переконання мрія про Золотоверхий Київ. Перемогла остання й обі армії почали офензиву. Дня 9 серпня впала під натиском І корпусу УГА - Жмеринка, 12 - Винниця, 14 - Хмельник, Янів, Калинівка. Рівночасно ІІ корпус через Староконстантинів - Летичів наблизився до лінії Шепетівка - Полонне. Дня 19 серпня впав Уланів, Райгородок, Махнівка й Бердичів. III корпус заняв Козятин і пішов у напрямі Хвастова. Надніпрянські частини, при допомозі 11 галицької бригади й буковинських стрільців захопили лінію - Ямпіль - Вапнярка - Тульчин - Брацлав - Липовець і Погребище, посуваючись у напрямі Херсонщини й Дніпра. Колиж ліве крило армії заняло 25 серпня Новгород Волинський, Житомир, Коростишів і Коростень, а центр заняв Васильків, прийшло до кривавого бою під Бояркою. Дня 29 серпня станули українські війська на лінії Петриковець - Святошин - Жуляни - Совки, відкіля вперве побачили золоті бані матері українських городів - Києва. Вечером тогож дня, частини УГА заволоділи залізничним перстенем Києва-Дня 31 серпня 1919 р. вмаширували українські війська до столиці. Повінь квітів, сльози щастя, що блищали в очах вимученого більшовиками населення, були добре заслуженою заплатою за їх геройство й самопожертву. Та тут зачалося лихо. Білогвардійці зпід знаків Денікіна, що як «союзники», під охороною білих прапорів, ввійшли до Києва, підняли чорносотенний елємент столиці проти українських військ. Почалася вулична боротьба. Українська армія, неприготована до неї, мусіла залишити Київ. Білогвардійці, якнебудь підтримувані Антантою як протибільшовицька авангарда, порозумілися з більшовиками й пропустили їх південні частини на північ.
Відворот і розвал
Почався відворот, деморалізація й розвал української армії. Окружена з усіх боків ворогами, десяткована голодом і тифом, опинилася вона в жахливому положенню. Боролася останками сил, але знемагала з дня на день, з години на годину. В особливо тяжкому положенню найшлися галицькі частини. Головний отаман Петлюра, якому усміхався одинокий вихід в порозумінню з Польщею, побачив у галицькій армії одиноку перепону в реалізації свого пляну. Про можливість порозуміння з поляками не хотіли галичане й слухати так само, як придніпрянці виключали можливість порозуміння з москалями, без огляду на те - білими чи червоними. На тому теж тлі й почався роздор поміж двома українськими арміями й двома українськими урядами.
По звідомленню начального інтенданта УГА сот. І Цьокана, дня 25 жовтня 1919 р. таке було положення галицьких частин: стрільці з голоду кидаються на залізничі шини, хорі тікають зі шпиталів у гарячці. В Жмеринці й околиці згинуло з голоду, холоду й від тифу 10.000 галичан, покинутих без опіки по пустих бараках, на гною. Проти галичан іде агітація серед придніпрянських частин. Придніпрянцям постачають харчі й одежу, галичанам ні...
Такі умови запанували в лоні армії, що ще так недавно, збірним зусиллям волі й саможертви, промостила собі шлях до Києва.
В чотирикутнику смерті
Безвиглядність положення й підшепти парижського представника західньо-українського уряду - В. Панейка, зробили нарешті своє. Дня 25 жовтня 1919 р. Начальна Команда УГА видала наказ підлеглим собі командантам військових частин вислати парляментарів до денікінського штабу в справі виміни полонених і завішення зброї. Дня б листопада підписано протокол про перемиря УГА з армією Денікіна. Крик обурення на галичан піднявся нараз в урядових колах УНР. Серед придніпрянську армію кинуто клич погрому галичан. Під натиском зовні, диктатор Петрушевич зарядив арештування Начального Вожда УГА - ген. Мирона Тарнавського. Його функції перейняв ген. Микитка. А дня 12 листопада в помешкані диктатора Петрушевича в Камянці відбулася остання нарада. Приняли в ній участь - член Директорії Макаренко та представники армії. Військовий міністр УНР Сальський промовив: «Війна для нас покінчена. Покопала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Надніпрянська армія не має заспокоєння навіть елєментарних вимог, вона опору дати не може. Галицька армія в такомуж стані. Вона в більшости вже окружена ворогами». З черги промовив галицький старшина Стефанович: «На фронті, від 9 днів, нема ніяких харчів. Навіть старшини міняють останні чоботи за харчі. Шпиталі в жахливому стані, ранені рвуть шмати з трупів, щоби овинути власні рани...» Перепало на тій нараді й урядові УНР, що по словам чергового промовця Д-ра Макуха удержував 11 тисяч безробітних старшин, з чого 6 тисяч у постачанню а 5 тисяч у самому Камянці. На раді міністрів промовляє 18 діловодів, бо міністри повтікали за кордон. Українську Державу нищить її власний державний апарат, призначений хіба для 200-мільйонової імперії, а не для півтори губернії... «Всі присутні на нараді й поза нею відчували, що наближається кінець. Ходило тільки про те, чи вмирати разом чи окремо» (Д. Долинський).
Диктатор Петрушевич був за тим, щоби «для історії - вмирати разом». Для цього поставив придніпрянському урядови чотири домагання: в Директорію приняти одного галичанина; С. Петлюрі залишити титул головного отамана, але усунути його від оперативних завдань; змінити кабінет і віддати галичанинові портфель міністра фінансів. Та уряд УНР знехтував домагання галичан і їх охоту «вмерти разом»... Оце була атмосфера й умови, серед яких виникла конечність перемиря УГА з Денікіном.
Тогож дня, як відбувалася остання нарада галицького уряду з представниками Директорії, в камінецькому суді проходив черговий акт трагедії народу - розправа проти Начального Вожда УГА ген. М. Тарнавського. Генерала звільнено від вини, кари й моральної відповідальности за переговори з Денікіном, а 17 листопада делегація УГА підписала другий протокол перемиря з армією Денікіна саме тоді, як доведена до крайности Директорія УНР добивала згоду з польською державою. Рішення Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. й урочистий акт зєдинення, проголошений на Софійській Площі в Києві дня 22 тогож місяця, відірвався тепер від реального грунту й повернув у сферу ідеї й непосильного змагання, з якого зродився...
Організація Галицької Армії
Ядром Української Галицької Армії, що почала своє життя в дні 1 листопада 1918р. були Українські Січові Стрільці, довкола яких скупчилися українські частини австрійських залог і фронтових формацій, що в гарячі дні листопада віддали себе в розпорядження Української Національної Ради. Згідно з мобілізаційним розпорядком Секретаріяту військових справ з дня 15 листопада 1918 р. що поділив територію ЗУНР на три військові обпасти (Львів, Тернопіль, Станиславів) з підокругами й повітовими станицями, усталено організаційну схему й загальну службову повинність населення. Підчас державного перевороту й у перших тижнях збройної боротьби з поляками полеві формації творилися відрухово; правильні військові частини боролися впоряд з партизанськими загонами, що їх вилонювало з себе галицьке селянство в прифронтових смугах. Зчасом організаційна схема армії почала входити в правильні рямці. До кінця 1918 р. УГА складалася з «груп» по 3-4 куріні в кожній, що їх організаційна форма й боєва акція були обумовлені територіяльними умовами. Щойно на початку 1919 р. коли боєвий фронт УГА поширився й ускладнився, поділено полеву армію на 3 корпуси, по 4 бригади з 4 курінями піхоти, полком артилерії, сотнею кінноти, саперів та помічних військ у кожному корпусі. В травні 1919 р. усталено склад бригад з 2 полків піхоти по 3 куріні в кожному. В червні зорганізовано IV корпус й започатковано V-ий, що їх по переході Збруча, за недостачею поповнень розвязано. Підчас кооперації з Червоною Армією, переформовано корпуси в бригади в складі 3 полків з трьома курінями в кожному, полком артилерії, тяжким гарматним дивізіоном і полком кіннрти. Тоді перейменовано II корпус на 1 бригаду УСС-ів, І корпус на 2 бригаду, а III корпус на 3 бригаду. В березні 1920 р. втілено галицькі бригади до XII й XIV більшовицької армії, що й було формальним скасуванням самостійносте УГА.
У проводі Галицької Армії станула зразу Українська Генеральна Команда, 9 листопада 1918 р. перейменована на Начальну Команду, а по порозумінню з Червоною Армією на Полевий Штаб Червоної Галицької Армії. З ліквідацією самостійности ЧУГА цей штаб усунули від керми й вислали в запілля. Начальними командантами УГА були чергою - полк. Д. Вітовський (від 1 листопада 1918), полк. Гр. Коссак (від 5 листопада), полк. Гн. Стефанів (від 9 листопада), ген. Омелянович-Павленко (від 10 грудня), ген. Греків (від 9 червня 1919 р.), ген. М. Тарнавський (від 5 липня) ген. Микитка (від 7 падолиста), полк. Шаманек (від 6 лютня 1920 р.) й нарешті полк. Витошинський (з кінця лютня до початку березня 1920 р.). По ліквідації самостійности ЧУГА більшовики віддали начальну команду над галицькими частинами гал. комуністові Порайкові. Секретаріятом, тобто міністерством військових справ кермував зразу полк. Вітовський, а від 13 лютня до розвязання секретаріяту дня 9 червня 1919 р. полк. Курманович. За диктатури Е. Петрушевича функції військового секретаріяту перейшли частинне на Начальну Команду а частинно на «Військову Канцелярію Диктатора». В травні 1929 р. створено Команду Запілля, яку в червні перейменовано на Команду Етапу Армії. Чисельний стан УГА можна окреслити тільки приблизно. До кінця 1918 р. не переходила вона скількости 15.000 багнетів, але підчас червневої офензиви ген. Грекова 1919 р. стан її піднявся до 70-75.000 боєвиків. За Збруч перейшло ок. 60.000 люда. Бої, тиф і дезорганізація звели її згодом до стану 18.000 крісів, що створили три бригади ЧУГА.
Галицька Армія створена з кадр і на зразок б. австрійської армії, визначалася великою видержливістю в позиційній війні тоді, як зазбручанська армія славилася виїмковою бравурою в наступі й окрилюванні противника. Гордістю УГА була її артилєрія, що нерідко вирішувала в нашу користь програні піхотою бої. Непомітну ролю грала в УГА кіннота тоді, як летунство не перейшло поза організаційні первопочини. Творена в бурхливий момент революції, організована й поповнювана в безпереривних боях з противниками, що згодом окружили її з усіх боків, Українська Галицька Армія виказала максімум боєздатности й відпорности, та цілою низкою геройств, як «червнева офензива» й похід на Київ, що їх би не посоромилася неодна армія щасливіших від нас, державних народів, створила незнищальний моральний капітал для майбутніх поколінь.
Початки й організація Армії УНР
Зродилася вона в криваві хвилини революції, а перші її частини повстали з відокремлення українського елєменту від чужоплемінного і складу фронтових і тилових формацій. Так повстало 3 полки ім. Шевченка, створені в перших днях революції з українських елєметнів військового гарнізону Москви, запасних частин гвардії в Петербурзі та і в с. Синявці на західньому фронті, полк ім. Полуботка в Києві, курінь ім. Наливайка в Ст. Стовпиці, курінь «смертників» на румунському фронті. Чорноморські Гайдамаки в Одесі, Гайдамацький полк ім. Гордієнка біля м. Миру на зах. фронті та інші, що повставали спонтанічно, але не обняті пляновою організацією, самочинно розкладалися й сходили з білянсу військових сил відродженої України.
Куди тривкіші були ті частини української армії, що повстали на підложжі плянової організації, без огляду на те чи її ініціятива виходила з державного центра, чи обумовлювалася положенням на місцях. Так повстали заініціовані Центральною Радою Богданівні, сформовані з галицьких полонених Січові Стрільці, Студентський Курінь, кіннокозачий полк Вільної України, Республиканці, Дорошенківці та курінь середньошкільників. Заходи Центральної Ради сформувати регулярну «Сердюцьку Дивізію» з новобранців, довели її до стану 4 піших та 1 кінного полку, що їх розброїли більшовики по першому наступі на Київ. Не повелася теж організація «Вільного Козацтва», що мало бути своєрідньою міліцією українського селянства. Нашвидку створені частини «В. К.» розлетілися, в зустрічі з більшовиками, та були розброєні німцями. Деякі частини збереглися як регіональні повстанчі загони проти гетьмана, а відтак більшовиків. Деяку ролю в розбудові українського мілітаризму відіграла дивізія «синьожупанників», сформована Союзом Визволення України з полонених у Німеччині й такаж дивізія «сірожупанників» сформована в Австрії. За Центральної Ради вони не виявили і особливої активности; більшовицька агітація й розкладові елєменти, що вкралися в їхні ряди, не дали їм розгорнутися в кадри регулярної армії. За гетьманату «синьожупанників» розброїли німці, а «сірожупанників» зредукували до невеличких кадрових формацій. Тодіж розброєно куріні студентів і середньошкільників та Січових Стрільців. Останнім, наприкінці гетьманської влади, дозволено відновити свою формацію в розмірах одного куреня. Військова організація часів гетьманату обмежилася до формування Чорноморського куріня та чотирьох полків залізничої охорони, при чому продовжувано організацію Сердюцької Дивізії з середньозаможних новобранців та старшинської школи в складі чотирьох старшинських сотень. Проект створити кадри 16 піших 4-полкових дивізій з відповідною гарматою, кадри 2 кінних дивізій, 4 спільних юнацьких шкіл нового типу, як теж цілої мережі вищого військового шкільництва, не вийшов поза створення невеличких старшинських та підстаршинських кадр 3-полкових дивізій, до яких втиснулося багато російського, білогвардійського елєменту.
З вибухом протигетьманського повстання почалася наново стихійна організація революційної армії Директорії, в яку увійшли в першу чергу повстанчі селянські загони. Т. зв. Дніпровська Дивізія, зложена з повстанців Овруччини й Трипільщини мала 4 піші полки з артилерією, кіннотою та технічними відділами, але підчас більшовицького наступу на Київ, ця дивізія розлетілася; її рештки послужили основою повстанчих загонів от. Зеленого в Трипіллі й Соколовського на Радомищині. Чорноморська дивізія, що її формування почалося ще за гетьмана, відігравши свою ролю в. прбтигетьманському зриві. Не встояла в боротьбі з більшовиками, а її останки створили кадри повстанчих ватаг на Чернигівщині. Подібна доля зустріла волинський полк ім. Івана Франка, якого недобитки сформували повстанчий загін Біляги-Сірка на Волині. Курінь сформований з повстанців, що їх за гетьмана осаджено по київських тюрмах, до свого розвязання Директорією, вів боєву акцію під проводом от. Тютюнника а відтак Палієнка. Утворена на півдні України Селянська або Київська Дивізія, в складі 4 піших і 1 кінного полку й двох батерій, що під проводом от. Григорієва боролася з інтервенційними військами Антанти, в травні 1919 р. під орудою от. Тютюнника перейшла на сторону Директорії. Над Богом утворилася доволі романтична формація Запоріжська Січ, зложена з кількох кошів. Усі ті самочинно утворені формації як теж ті, що, зорганізовані за гетьмана перейшли на бік Директорії (Запоріжці, сірожупанники, Січові Стрільці, частина СердюцькоЇ Дивізії й залізничників) були основою протигетьманського повстання та запевнили йому безспірну перемогу. Та, покликані до життя революційним зривом, пройняті духом бунту, вони не могли відповісти завданням регулярної армії, обумовленим строгою дисципліною. Противна їм була теж систематична позиційна чи охоронна служба, яка поневолі нагадувала їм часи й умови життя зненавидженої, царської армії. Розїджені більшовицькою агітацією, вони здебільша розкладалися, або переходили на становище незвязаних з державним центром й тому нескоординованих з його акцією, повстанчих загонів. Було в тих загонах багато виявів патріотизму й вибухів безпримірного геройства в боротьбі з більшовиками, але їхні успіхи мали льокальний характер, а цілости положення Української Народньої Республики вони радше шкодили, як помагали.
Директорії прийшлося по перемозі над гетьманом, для боротьби з більшовиками й іншими ворогами Української Державности організувати армію наново, що й вона робила з успіхом при тривкости поодиноких формацій, залежно від місцевих умов. Так приміром на волинському, протипольському фронті утворилися з ініціятиви Директорії такі частини, як полк Наливайка, створений з кадрів гетьманських військ, І Галицький Полк з б. полонених, чесько-український полк та куріні Звягельського і Лободи. Всі вони разом з сірожупанниками створили згодом 2 Волинську групу-дивізію.
На Поділлі повстали тоді піші полки - Кармелюка й Залізняка, та кінні частини Чорношличників, Богуна й Гонти, що разом з останками Чорноморців, Залізним Куренем Сіяка й Гуцульським Куренем, створили Подільську Дивізію. З чотирьох юнацьких шкіл і воєнної політехніки, організованих Директорією, встигла розвинутися тільки житомирська юнацька школа, що відтак перенесена до Камянця дала три випуски українських старшин. Спроби Директорії організувати запасні бригади та полки обмежилися до сформування 1 бригади (Камянець-Проскурів) та 1 кінного полку, що по катастрофі на Волині розклалися.
У «зимовому поході» на тили більшовиків, приймали участь - Запоріжська дивізія, Волинська «сіра», Селянська Київська та Залізна, в якій найшлася частина житомирської юнацької школи, залізничників та Окремої кінної дивізії. В час перемиря й військового порозуміння Директорії з Польщею, повстала з полонених, інтернованих в Польщі 6 дивізія, що зразу звалася 2-ою, а на подільському відтинку польської армії сформував ген. Удовиченко відділи, що злилися з Залізною Дивізією.
Підчас революції й протягом істнування Української Державности по той бік Збруча, всі ті військові формації находилися в безупинній пливкости революційного ферменту й організаційних експериментів. Більшість з них виявилася ефемеридами, але деякі, як Запоріжці, що в найкращий момент свого розвитку дійшли до стану 8 піших полків та 1 кінного, «сірожупанники», Гордієнківські кінні гайдамаки, що розгорнулися в бригаду, житомирська юнацька школа, інструкторська школа старшин, Січові Стрільці, що в найкращий час доходили до стану корпусу, самочинно створена Селянська та Залізна Дивізія, збереглися за час істнування Української Державности й були зліквідовані разом з нею.
Провід армії УНР спочивав зразу в руках Військового Генерального Секретаріяту, відтак Військового Міністерства (секретар а потім міністр Симон Петлюра, начальник ген. штабу от. Греків), та від проголошення УНР самостійною державою (22 січня 1918 р.) Симон Петлюра станув у проводі збройних сил України, тоді, як міністерство військових справ обняв зразу М. Порш, а потім Жуківський. Гетьманським міністерством військових справ кермував зразу ген. Лігнав, відтак ген. Рогоза. Створена дня 15 лютня 1918 р. в Білій Церкві Директорія УНР віддала керму збройних сил знову С. Петлюрі в характері головного отамана, якому підлягав наказний отаман ген. Осецький, що безпосередньо кермував воєнними операціями. Міністром військових справ став ген. Греків. Його переємником був ген. Петрів, а по ньому ген. В. Сальський, що задержав цей титул і по інтернуванню армії УНР в Польщі. (4)
Незважаючи на різні погляди та розуміння політичного устрою побудови Української Державності, всі українські військові формування, до яких також належала деяка частина армії Гетьмана Скоропадського, мали спільну рису-це Козацьку традицію побудови відносин, з різницею на сучасні мілітарні потреби часу.
Не варто наводити тут Історію Козацтва, оскільки вона є загальновідомою, тож виділимо настуне:
Число війська
Чисельність козацького війська дуже змінялася протягом століть. З кінцем XVI в., коли козаччина вперше виступила як окреме, зорґанізоване військо, рахували її від 2.000 до 10.000. Так нпр., Косинський у 1593 р. мав коло 4.000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли дати до 6.000 добірного війська; сили Наливайка нараховували на 12.000; у боях під Лубнями було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000 доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттях XVII в. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під Смоленськом 1609-1611 р. мало бути 30.000, чи навіть 40.000, під Хотином 1621 р. - понад 40.000. Але серед війська було багато челяді, джурів і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, замічує 1628 р.: «Самих козаків буває 15.000, але з новиками виходить сороктисячне військо».
В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшалося, а власне - меншало. В повстанні 1625 р. рахували козаків на 30.000, а з них у боях мало накласти головами 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37.000 повстанців; у московському поході 1633 р. було яких 30.000 козаків; у повстанні 1637 р. Павлюк мав 23.000.
Для тих часів замітне те, як поволі збільшалося число реєстрових козаків на королівській службі. В рр. 1575-1576 було реєстрових тільки 300, в 1580-х рр. - 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків; у 1622-1623 р. пропоновано 2.000 до 4.000; у 1625 р. установлено реєстер - 6.000; 1630 р. збільшено число реєстрових до 8.000; у 1635 р. зменшено до 7.000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки 6.000. Коли почалося повстання 1648 р., сам Хмельницький жадав тільки 12.000 реєстрового війська.
Хмельниччина дала зброю великим масам народу так, іцо число козацького війська зросло до нечуваної досі кількости. У пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на 100.000, підо Львовом 1648 р. на 200.000, у зборівській кампанії на 300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг свобідно ставити свої жадання - не поставив вищого числа, як - 60.000. Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими розпоряджали на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.
По смерти Хмельницького зачинається сильний занепад козацького війська, головно через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський хотів спершу вдержати реєстер 60.000, але в гадяцькій умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, стояли за 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у глухівській умові 1668 р. вдовольнився 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича 1672 р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу, було куди більше; у ХVIII в. українська армія знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1.000 охотничого війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки належні до козацького стану. В 1783 р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-підпомічників.
Поділ війська
Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.
Полк означав і відділ війська і округу, де цей відділ мав осідок. В 1620-1630 рр. було 6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час іще - миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків: білоцерківський, браславський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, гуманський, черкаський, чернигівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський і инші. В XVIII в. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький, київський, лубенський, миргородський, ніженський, переяславський, полтавський, прилуцький, стародубський, чернигівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVII в. козацький полк складався пересічно з 500 людей. Так відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 люда; в 1601 р. козацьке військо числом 2.000, мало 4 полковників; австрійський висланець до козаків 1594 р. Ерих Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав 1.000 людей. Таку величину полку принято в орґанізації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621 р. бачимо полки по 3.000, а то й 4.000 коней.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так під Збаражем 1649 р., «було 23 полковники, а в кожному полку від 5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було». В 1651 р. козацькі полковники оповідали московським послам, що у війську то прибуває, то убуває людей: «в таких полках, де раніше було по 1.000 і 2.000, тепер буває й по 5.000». Але при орґанізації реєстрового війська, після зборівської умови 1649 р., принято величину полків від 2.000 до 3.000 і тільки єдиний ніженський полк доходив до 10.000 люда.
У XVIII в. полк став іще чисельніший. В 1723 р. полки мали, здебільша, яких 5.000 козаків, але ніженський полк мав майже 10.000 людей. В 1782 р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніженський доходив до 40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по 100 людей; так у полку з 500 людей було 5 сотень, у полку з 1000 людей - 10 сотень. У реєстровому війську Хмельницького полки мали різне число сотень, від 11 до 22, залежно від величини полку. Сотні стали більші, звичайно мали вони по 200 до 250 людей, але й по 100 і по 300. У XVIII в. полки теж ділилися на нерівне число сотень, а сотні чисельно дуже зросли. Так 1723 р. сотня має пересічно коло 400 людей, в 1782 р. поза 1.000.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 «чорних» вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на поміч ханові 1650 р. Хмельницький вислав козаків «одвуконь, з оружжям добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка»; у поході на Польщу 1651 р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.
Утримання війська
За польської влади реєстрове військо діставало плату з державного скарбу так, як і инші наймані частини. Коли ж зорґанізувалася козацька держава, військова служба стала безплатна. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, порозводили на цих «займанщинах» свої господарства і мали з них достатній прожиток; маючи ці землі, вони були обовязані повнити службу безплатно. Частину державних земель залишено на загальні військові потреби, так нпр. «ранґові» маєтности діставала старшина, що займала вищі уряди, деякі землі були призначені на утримання артилєрії і т. д. Державний скарб визначав теж на військо деякі податки й доходи, нпр., «третю військову мірку» з млинів, доходи з аренд і ин. З державних доходів оплачували наймані частини, компанійців, сердюків і ин., а підчас дальших походів і реєстрові козаки діставали деколи плату. Найтяжче й найдошкульніше було те, що український уряд мусів утримувати своїм коштом на Україні російські полки, що від переяславської умови 1654 р. стояли залогами по головніших городах.
Плата, яку діставало військо, в різних часах була різна. За польських часів у 1570-1580 рр. козак-рядовик діставав 10 до 20 злотих річно, в часі миру менше, у війні більше; на початку XVII в. плата доходила до 28 зол., в 1630 рр. знову спала до 10 зол. Окрім грошей, козак діставав каптан або сукно (5 ліктів). Коли козаки наймалися на чужу службу, то деколи могли добути й більше, нпр. татарський хан Шагін-Ґерай 1628-1629 р. платив «на шаблю» по 10 червінців і давав по кожухові. За Хмельниччини 1651 р. семигородський князь Ракоцій хотів наняти сотню виборних козаків і обіцявся платити по 4-5 угорських золотих. У XVIII в. компанійцям платили по 4 карбованці річно, «а хто з молодиком служить», то 6 карбованців і, крім цього, «місячне» в натурі або грішми.
Наймані війська, а й московські залоги, діставали натурою т. зв. порції й рації, тобто харчі для людей і поживу для коней. У XVIII в. на «порцію» йшла чвертка муки, 2 фунти круп, 30 фунтів мяса і 15 фунтів сала, - на «рацію» - 2 вози сіна, 60 гарнців вівса, 30 кулів соломи, 2 вози дров і 75 копійок грішми.
Військовими доходами орудувала ґенеральна скарбова канцелярія під проводом ґенерального підскарбія. Інтендантурою в полках завідували комісарі, що їх не прираховували до старшини; вони діставали окремі доручення на час потреби; доставляли харчі, дбали про кватири для війська, а й займалися збором податків. До помочі їм ставали комісарські десятники. (5)
Використані джерела:
(1)-матеріал сайту Міністерства оборони України;
(2)-Іван Йовик. "Нескорена армія";
(3)- Юрій Киричук. "Історія УПА";
(4)-зладив Микола Голубець "Велика Історія України" видав. Івана Тиктора у Львові 1935 р.;
(5)-Іван Крип'якевич "Історія Українського Війська" Частина ІІ видав. Івана Тиктора, Львів, 1936.